Провідник Мертвих

Рей наблизився до вікна і відсмикнув штору – у відбиттях застигло його подовжене худе обличчя з гострими вилицями. На вулиці вітер кружляв пил і ламке листя, несучи їх у темряву, наповнену страхом. Ця ніч – Ніч Мертвих, і чоловік боявся, що Провідник прийде по нього. Він же віджив, давно віджив своє. Згадалося, як торгувався він зі смертю – у чорному безформному каптурі вона приходила до нього, коли він бився у гарячковому маренні в госпіталі, загубленому в джунглях Азії.

Смерть приходила в образі старої з гостро наточеною косою. Вона сідала на його ліжко, гладила по обличчю і зловтішно посміхалася безгубим вищиром черепа. А Рей хотів жити!.. Він боявся померти – йому здавалося, що душа його вирушить прямо в пекло, де чорти смажитимуть її цілу вічність на розпеченій сковорідці. Він був солдатом. І він був небезгрішний... Однієї осінньої ночі він напився з сусідом по палаті – тому хтось зумів передати карибський ром. Наступного дня смерть не прийшла, а сусід помер від нападу ядухи.

...Рей відірвався від спогадів, коли в димарі засвистів вітер. Моторошно було стояти і чекати невідомо чого. Моторошно було вдивлятися в ніч.

Тихий стукіт у двері. Скрегіт по ній – наче хтось сталевими пазурами провів поверхнею. А страх Рея раптом минув. Він відчинив двері й посміхнувся нічному гостю.

— Проходьте, бароне. Я маю ром.

Гість, в елегантному циліндрі та смокінгу, сперся на тростину, не поспішаючи переступити поріг. Ковзнув поглядом по господареві будинку і загадково посміхнувся. Потім тінню метнувся в кімнату, і через мить уже сидів за столом, крутячи в пальцях сигару. Рей вирушив на кухню – за склянками. Коли повернувся, побачив, що барон у кімнаті не один.

— Впізнав мене? – посміхнулася дівчина, що сиділа на підвіконні, і щось невловимо рідне майнуло в цій посмішці. Ну, звичайно – госпіталь у джунглях. Вона приходила туди.

— Маман Бріджит? – шанобливо вклонився Рей.

Вона кивнула, і усмішка її згасла. Лише темніли провали очей на блідому обличчі.

Рей розлив ром і з цікавістю глянув на свого нічного гостя. Страху більше не було. Колись він сам вітав його дружину, то що тепер сумувати? Він і так пожив більше, ніж треба.

У кімнаті почулася музика. Барон перекинув свою склянку і пустився в танець, стягнувши з підвіконня свою Бріджит. Вони танцювали самбу, вихляючи стегнами, і Рею здалося, що забули про нього. І він стояв біля вікна, дивлячись на танець смерті, і думав про те, що барон, напевно, щось більше, ніж провідник в інший світ. Рей давно мертвий, він віджив своє. Не варто було грати зі смертю. Випивши рому, присмаченого пекучим перцем, чоловік закашлявся, на мить заплющивши очі. Піднявши повіки, він виявив, що його гості припинили танцювати та сидять за столом із сигарами. Дивляться на Рея – уважно, засуджуюче. І мовчать.

— Я помилився, залишивши тебе в цьому світі, — нарешті сказав барон, розбиваючи тишу. – Ти не зробив нічого для того, щоб стати кращим і благороднішим. Ти розчарував мене. Ти не цінував дароване тобі життя. Даремно ми відтермінували твою смерть...

З жахом Рей побачив своє відображення у склі – його обличчя всихало, шкіра, здавалося, старіє на очах, перетворюючись на тонкий пергамент. Крик завмер у горлі. А барон подав руку дружині, і вони встали з-за столу, байдуже дивлячись на те, на що перетворювався Рей. Бріджит знову посміхнулася, і з її обличчя сповзла шкіра, оголивши білу кістку. Замість короткої курточки та пишної спідниці на провідниці з'явився чорний балахон, і вона зробила крок до Рея.

— Час...