Іншосвіт

Глухе клацання наручників. Глорія здивовано дивиться на своє зап’ястя, затиснуте в металі. Усе, що відбувається, здається їй страшним сном.

— Ти думаєш, утримаєш мене на ланцюгу? — ощирилася вона, кинувши погляд у бік свого мучителя. Смикнулася, намагаючись дотягнутися до ненависного обличчя — гордовито-холодного, з тонкими жорстокими губами. Якби ж то подряпати його крижані очі, розірвати груди, вирвавши серце! Він розреготався — огидно, голосно.

— Утримаю.

Розвернувся й вийшов із кімнати, залишивши аромат осінніх багать. Глорія вільною рукою відкинула пасма волосся, що впали на обличчя, і тужливо втупилася у вікно. Лише у снах є той, хто цінує її, хто кохає її, хто готовий дати їй право обирати. Той, хто з усмішкою прощається, знаючи, що незабаром буде зустріч. Якби він тільки знав, що з нею зараз! Глорія з тугою дивилася на свинцеве небо. Зграї чорних птахів кружляли серед сірих хмар. У відчинене вікно увірвався легкий бриз, ковзнувши по розпаленому обличчю сотнями гострих голок.

Глорія хрипко, пронизливо закричала, закликаючи того, хто родом не звідси, хто не існує, того, хто завжди приходив на її поклик у світі мрій. Він йшов дорогою тіней тисячі років. І шлях його лежить у її самотню північ. Троянди зацвітуть пелюстками донизу, а коріння побачить небеса — і тоді вони зможуть зустрітися. Треба лише впустити у серце вітер. І залишитися на підвіконні зламаною жоржиною — зім’ятою, розтоптаною, мертво-сірою…

…Рейн прокинувся в холодному поту. Зазвичай він смутно пам’ятав свої сни — тривожно-відчайдушні, що залишали гіркий присмак туги, божевіллям розриваючи сизий світанок. Але це марення було кришталево ясним, немов він справді стояв на березі заболоченої річки, немов він справді тримав за руку Глорію, крокуючи поруч із нею по крихкому, ламкому листю, вдихаючи морозне повітря пізньої осені. Молочні пасма туману обіймали їхні плечі, шаруділи її спідниці, чіпляючись за колючі кущі, що росли вздовж стежки… А потім вона закричала, різко відштовхнувши його. Вона завила, впавши на коліна, ламаючи нігті об мерзлу землю. А він не міг поворухнутися, не міг нічого сказати, не міг їй допомогти. Її зап’ястя були стерті до крові, і Рейн у безсилій люті намагався скинути з себе заціпеніння… Чорне листя на білій землі… Де барви його вічної осені? Де багрянець кленів? Де жовтизна осик?..

Рейн прокинувся, судорожно хапаючи ротом повітря. Глорія. Неможливе, що раптом стало можливим. У крові струмував вогонь пристрасті й туги. Він мусить знайти кохання своєї ночі, де б воно не було. Застигле відлуння її крику проведе його місячними стежками похмурих мрій. Вона завжди чекала і чекатиме на нього в чужому світі, де квітнуть чорні квіти. Він вистраждав своє кохання самотніми ночами, і тепер потрібно довести, що її очікування не було марним.