Чарівна картина

З картини в позолоченій рамі на Амелію дивилися циганські очі її прабабусі. Висока зачіска, у чорному волоссі — білі квіти та перлова сітка, сукня старовинного крою з квадратним вирізом і вузькими довгими рукавами, піна білих мережив. І камінь у підвісці, що здається застиглою краплею крові.

— Красива…

— Ти схожа на неї, — пролунав із прольоту сходів оксамитовий голос бабусі. Пінистою хвилею плескалися по сходинках спідниці, зібрані біля пояса, прикрашеного річковими перлами, а на білосніжній блузі з високим коміром виблискувала малахітова брошка. Графиня була на диво молодою, навіть її волосся лише злегка вкрила сивина, а зморшки виднілися тільки біля очей.

— Мені так не здається. — Амелія посміхнулася, дочекалася, поки бабуся спуститься, і тицьнула тонким пальцем у рубін на підвісці, який ніби був не намальованим, а приклеєним до картини. Дивовижна майстерність художника завжди вражала дівчину: так і бачилося, що дама на портреті ось-ось всміхнеться, простягне руку з тремтячою лілією в ній, зробить крок назустріч, розсуваючи межі реальності… Але порівнювати себе з цією красунею Амелія не могла. Вона не вважала себе гідною цього.

— Коли ти станеш старшою, схожість буде помітнішою, — сказала графиня. — Врахуй, що моя мати позувала для цього портрета, коли я вже була заручена.

За вікном почувся свист вітру, його гул — протяжний і дикий — одразу ж пролунав і в димоході. Амелія здригнулася, тривожно поглянула на старі яблуні, що темніли в саду. По склу застукали краплі осіннього дощу — ось уже кілька днів було сльотаво й волого.

— Я пам’ятаю ту стару казку, яку ти розповідала мені в дитинстві. — Амелія сіла на диван, розправила пишні спідниці. Важка оксамитова тканина здавалася майже чорною у напівтемряві вітальні — свічки горіли лише біля стін і на невеликому столику біля вікна. — Іноді, коли я дивлюся на цей портрет, мені здається, що казка оживає.

— Ти про художника, який закохався в маму? — розсміялася графиня, сідаючи поруч. — Люба, це зовсім не казка. Я пам’ятаю месьє Пауля — високий, вродливий, талановитий… Але він був негідний нашого роду, ти ж розумієш. Хоча після його трагічної загибелі мама довго тужила, часто сиділа, дивлячись на свій портрет, зберегла його пензлі та палітру.

— Коли ти розповідала мені цю історію, я завжди мріяла знайти ці пензлі, я думала, що вони чарівні, і все, що ними намалюєш, обов’язково оживає! А ще… ще я думала, що леді з портрета ночами блукає садом і шукає свого коханого.

— У цьому будинку будь-яка казка може ожити, — загадково промовила графиня. — До того ж цей дощ і вічний сутінок… Я люблю такі дні. А тепер, люба, час вечеряти.

Амелія встала, ще раз озирнувшись на портрет. Під руку з бабусею попрямувала до їдальні… але ледь повернулася спиною до картини, як жінка, зображена на ній, опустила лілії, немов втомилася їх тримати. Криваво блиснув рубін на її підвісці. А за вікнами промайнула тінь високого чоловіка в плащі.

Циганські очі прабабусі Амелії, не відриваючись, дивилися в сутінки саду.