Зачаровані

Спальня Гортензії, що потопала в ароматах бузку та троянд, букети яких були розставлені по всій кімнаті, здавалася ляльковим будиночком — рюші на рожевих фіранках, атласне покривало ніжного фіалкового кольору, вишите золотою ниткою, витончені меблі з різьбленими ніжками, білосніжний килим з довгим ворсом… Але дівчині ніколи не подобалося в будинку батька — щоразу, коли вона приїжджала до князівського особняка з видом на набережну, у її серці оселялася туга. Вона й сама не знала, чому сумувала, і списувала все на дивні сни, що мучили її своєю безвихідністю та відчайдушною жагою свободи. Здавалося, стіни цього будинку душать її, не дають зітхнути на повні груди. Тому Гортензія рідко приїжджала до столиці, воліючи жити в маєтку за містом — серед різнотравних луків і пологих гір, вкритих лісами. Тихе, усамітнене сільське життя подобалося дівчині, та ось батько вважав інакше. І до початку нового сезону Гортензії було наказано приїхати до столиці — бали, маскаради, театри… світські розваги та пошуки нареченого — ось що тепер складало життя юної князівни.

Гортензія задумливо сиділа біля дзеркала — пишні спідниці зеленими оксамитовими хвилями розливалися по килиму, блиск малахіту й перлів у кольє та сережках, золотисті локони, ретельно укладені у високу зачіску й закріплені шпильками зі срібними листочками плюща… Юна, свіжа, з крижаними очима — світло-синіми, як небо в ясний день, — вона здавалася тендітною чарівною феєю, що з’явилася з казок.

— Екіпаж подано, леді, — пролунав м’який голос покоївки.

— Йду, Елізо, — відгукнулася Гортензія й зітхнула — їхати нікуди не хотілося, але не послухатися батька вона не могла.

Незабаром карета з гербами князя Фелічі зупинилася біля розкішного палацу, збудованого з рожевого мармуру. Гортензія з цікавістю роздивлялася навколо — сад, що оточував палац, був розкішним: фонтани й статуї, декоративні дерева та кущі, різнокольорові ліхтарики й стрічки, запашні клумби з яскравими плямами квітів. Піщана доріжка привела до парадного входу, двері гостинно розчинилися, і тут же Гортензія потонула в океані мелодій — тужили скрипки й стогнали віолончелі. Яскраві, наче метелики, жінки в розкішних сукнях — струмують різнокольорові шовки, виграє відблисками атлас, шелестять паркетом оксамит і муар… Високі стелі з кришталевими люстрами, підвіски яких ловлять останні промені сонця, що йде на спокій, і здається — все навколо затопив багряно-сутінковий серпанок.

У палаючому небі Гортензія побачила крилату тінь — ніби величезний птах спускався до галявини в саду. Дівчина озирнулася — обличчя людей були спокійні, ні подиву, ні страху, ніби ніхто, крім неї, не бачив цю тінь. Переконавши себе, що їй примарилося, Гортензія вирушила на пошуки батька, щоб він дозволив їй поїхати додому — голова паморочилася, перед очима весь час танцювали темні плями, ніби вона перегрілася на сонці.

Відчинивши двері до бібліотеки, де зазвичай усамітнювався князь зі своїми друзями, Гортензія не без подиву побачила біля каміна високу жінку в темно-синій муаровій сукні. Її попелясто-сіре волосся, прикрашене вінцем, здавалося сивим, хоча на обличчі не було жодної зморшки, та й в очах світився юнацький запал. Жінка приклала палець до губ, закликаючи дівчину мовчати, підійшла до неї й міцно схопила за руку. Гортензія слухняно зайшла до кімнати, і звук дверей, що зачинялися, здався їй громовим гуркотом.

— Не бійся мене, — прошепотіла незнайомка й посміхнулася. — Я не заподію тобі зла.

Гортензія нерішуче завмерла, не розуміючи, чого від неї хоче ця дивна леді. У горлі пересохло, і на мить здалося, ніби вона не змогла б заговорити, навіть якби захотіла — моторошне заціпеніння скувало її.

— Я знаю, ти теж її бачила! — трохи голосніше сказала жінка, ведучи Гортензію до відчиненого вікна. — Дивись! Вона ще тут. Вона чекає на тебе!

Біля вікна тремтіла хитка тінь величезного птаха. Дивно — але дівчина більше не боялася. Більше того, її серце схвильовано забилося, немов у передчутті чогось приємного. І в цю мить вона згадала — все це вона не раз бачила у снах. Щоразу, коли темрява опускалася на землю, за нею прилітав величезний птах, і вона відлітала на ньому у далекі-далекі краї, щоб із світанком повернутися додому.

— Послухай мене, — з тугою жінка дивилася на птаха, — послухай і не повторюй моєї помилки! Так само і я могла піти в інший світ, і за мною прилітали чарівні птахи… Але я злякалася. Злякалася невідомості. Я змарнувала свій шанс і відтоді не маю спокою. Живу, як пташка в клітці… Поглянь — я старша за тебе лише на кілька весен, а сніг вкрив моє волосся, і рум’янець назавжди зник з лиця. Я не живу, я існую, тужачи за нездійсненним. Поглянь на мене!..

Гортензія ж не могла відірвати погляду від блискучих очей дивовижного птаха — там відбивалися незнайомі міста з білосніжними вежами, там прозорі річки грали бурштиновими відблисками під яскравим сонцем, там різнотрав’яні луки спалахували зірочками волошок, там високі гори пронизували блакить неба… Край чарівництва та дитячих казок. Край, куди йшли зачаровані давніми легендами люди. Край прекрасних принців і ніжних, тендітних принцес. Край, оспіваний людьми, які вірять у фей і драконів…

…Темно-синій муар ковзав по килиму. Жінка з сивим волоссям і сумними очима йшла геть з легкою душею — сьогодні вона допомогла тому, хто цього потребував. Як шкода, що свого часу нікого не було, хто б їй допоміг... Темрява заповзала у високі вікна, і рвані тіні металися по стінах. Жінка знала — її доля стати маяком у ночі, яскравою провідною зіркою, що направляє розгублені душі туди, куди сама вона колись побоялася піти…