Сни

Північний вітер завивав у димоходах і стогнав за вікнами, блукаючи між стовбурами, що біліли у темряві. Старі яблуні, чиї покручені гілки згиналися до землі під вагою плодів, що стікали соком, проводжали Марі в черговий її сон. У дивному світі, що завмер поза часом, у світі, скутому холодом пізньої осені, у полоні дивних мрій, вона жила вже багато років. В її очах тремтіли тіні інших світів, і останнім часом вона бачила вже не старий фруктовий сад, а позбавлене рослинності місто — з величезними будинками, набагато вищими за найвищу вежу її замку, з дивними колісницями, що їздять рівними широкими стежками без коней чи волів… Дивовижних людей бачила в цьому місті Марі, але особливо часто в її мріях з’являвся стрункий світловолосий юнак із очима, синіми як волошки. Марі знала, що його звати Вільям, і що він живе в тому дивному світі скромно й самотньо. Щоночі вона намагалася назавжди зруйнувати межу між їхніми світами, але ледь наставав світанок, як її примарна тінь, що металася між високими будівлями з величезними світлими вікнами, поверталася у полонене вічною осінню тіло. І весь день нещасна, тужачи, блукала темними переходами та критими галереями свого замку, і все тьмянішими ставали її колись блискучі очі, все рідше з’являлася на губах посмішка.

Минали дні, і в дивовижному місті, де ночами літала душа Марі, настала зима. Снігові метелики кружляли в морозному повітрі, засипаючи вулиці й дахи будинків. Марі захоплено спостерігала за снігопадом очима світловолосого юнака. Вільям терпів її присутність й іноді, як їй здавалося, був навіть радий своїй другій половинці — саме так він називав Марі. Вони розмовляли, сидячи біля панорамного вікна з видом на нічне місто — море різнокольорових вогнів розливалося в темряві. Вільям розповідав їй про те, що незабаром зима закінчиться, і настане весна — час квітучих каштанів і теплого південного вітру. Він намагався пояснити їй, що за весною прийде літо, але Марі не розуміла, навіщо деревам скидати листя, щоб потім знову зацвітати. А він не міг повірити в її розповіді про вічну пізню осінь і семивежевий замок на пагорбі.

Але ось одного разу Марі не захотіла повертатися до свого замку. Одного разу вона запитала свого Вільяма, на що він готовий, аби більше ніколи не розлучатися. З радістю вона почула, що її синьоокий юнак залишив би своє дивовижне місто й вирушив би за нею в її осінь… Не знаючи, який вона має вигляд, не знаючи, що чекає на нього в іншому світі, він був готовий іти слідами своєї другої половинки. Але не було йому шляху до її світу, і Марі знала про це — адже ще ніколи на її пагорбі не було гостей…

***

— Скажіть, докторе, чи є хоч якийсь шанс, що мій син одужає? — Бліда жінка з тужливим поглядом синіх очей стояла біля палати й дивилася на Вільяма крізь маленьке віконце.

— Я не можу дати жодних гарантій, — тихо відповів той, — але постараюся зробити все, щоб допомогти вам. Наша клініка — найкраща в країні, і я запевняю вас, що тут вашому синові буде надано необхідну допомогу. Але ви повинні розуміти, що ми не боги, і що він сам повинен захотіти повернутися в наш світ. Я не знаю, де зараз його душа.