Карнавал

Пінистим прибоєм лягли на прогріті камені мостової мережива пишних червоно-білих спідниць із латками, тонко простукали підбори, і останні сонячні промені червоним полум’ям охопили палаци. Оплетені трояндами балюстради, пишні кущі азалій, солоний запах морського бризу, що несе на своїх крилах спогади про далекі мандри та південні острови… Тиша здається кришталево-дзвінкою, вона нагадує тріснуте скло, яке ось-ось посиплеться блискучою діамантовою крихтом під ноги тих, хто поспішає на Карнавал.

Як і багато сотень років тому, країна святкує прихід весни, святкує, сховавши благочестиві обличчя за масками, святкує — сп’яніла від вина, музики та ночі. Святкує, знімаючи з себе заборони, відкидаючи мораль, наче непотрібне старе лахміття. Святкує несамовито, бурхливо й жадібно.

І країна, вбрана в яскраві шовки, п’є трунок цієї весняної ночі, і танцює, танцює, танцює!.. Гріхи й пристрасті, жадібність і жорстокість — усе змішається у вирі цієї солодкої ночі… змішається, щоб розвіятися вранці туманною димкою над ліловим морем, залитим променями світанку. Але поки не настав ранок — пий, Карнавал! Танцюй, Карнавал! Веселися, Карнавал!.. Кохай і смійся!.. Карнавал, ти — арена битви добра і зла, межа між темрявою і світлом. І хто перейде за цю межу, а хто залишиться жити — невідомо.

…Коломбіна безшумно завмерла біля білої колони, з посмішкою дивлячись на галасливий танцюючий натовп. Повз неї пропливла в гондолі жінка в чорній овальній масці з оксамиту, її старовинна моретта виблискувала діамантовим блиском, іскрилася в променях заходу сонця, а мовчазність додавала красуні загадковості. Поруч із нею реготав чоловік у масці з білого атласу з чорним шовком. Його накидка й капелюх були такі ж темні, як беззоряна ніч, а маска баута вселяла страх. Той, хто надів її, — відмовився від минулого й майбутнього. Маска смерті, що стерла обличчя власника, підкоривши його собі. Привид. Прибулець з того світу…  Втім, а хіба вона, яка сьогодні надягла маску Коломбіни, — жива? Чи, може, фарфор приріс до її шкіри назавжди?..

Коломбіна перевела погляд далі, на міст, де стояла дівчина в масці, що повністю закривала обличчя. Вона гралася зеленими стрічками своєї вольто і комусь посміхалася. А ось і Доктор Чума… Коломбіна здригнулася, розгледівши у натовпі страхітливий довгий дзьоб. Той, хто намагався обдурити смерть, зник так само непомітно, як і з’явився.

Коломбіна побачила своє відображення у склі палаццо — її напівмаска, прикрашена золотом, кришталем і пір’ям, грайливо дивилася з віддзеркалень, а сукня червоно-білими хвилями стрічок і мережив плескалася по сходах. Час! Час вирушати назустріч вогняній пристрасті, що чекає на неї під чиєюсь маскою. Пристрасті, яка розвіється вранці димом від багаття, розсиплеться попелом згорілих надій…

Веселий котильйон покликав Коломбіну за собою, і вона, відкинувши всі сумніви, пірнула у вир танцю. Повз пропливали вози, прикрашені стрічками та квітами, і Пан Карнавал вітав свій п’яний, танцюючий народ. Насмішник і богохульник Арлекін у біло-зеленому костюмі виринув із натовпу, схопив Коломбіну за руку й потягнув за собою до яскраво освітленого бульвару.

Країна виноградників та оливкових гаїв зустрічала танцюючу ніч, приховану під маскою. Ніч, оглушену звуками барабанів і скрипок. Ніч, освітлену вогняними кольорами феєрверків. Ніч привидів і марень… Адже ніхто не знає, хто ховається під золотистою маскою. І ніхто не знає, кому судилося пережити цю ніч і зустріти світанок.

Сумний поет у білій масці дивився вслід Коломбіні, що зникала серед яскравого натовпу, і вкотре проклинав себе за те, що й цього року не наважився зазирнути під її золоту маску. Вітрянка й брехуха, кокетка… вона знову заведе в дзеркала не його. Повз П’єро по гладкій воді венеціанського каналу проплив човен, прикрашений квітами та стрічками, у якому реготали червоні оксамитові напівмаски. Червоні губи венеціанських дам жадали поцілунків, але йому не було чим їх обдарувати.