ДВІ СТАТУЇ

Дженет не любила розкішний парк батьківського маєтку – мармуровий фонтан серед клумб з трояндами та гіацинтами виглядав бутафорією, сліпив білим сніговим кольором, а дзеркальна поверхня ставка з величезними коропами коливала жовті латаття. Живий лабіринт, створений з акуратно підстрижених кущів, був нудний, на килимах газонів та піщаних доріжках ніколи не побачити було яскравого осіннього листа чи билинки.

... Дженет любила гуляти в покинутому саду, що починався за обплетеною плющем аркою. Цей сад був розбитий її матір'ю, але після того, як тої не стало, заріс і спорожнів. З-під покривала плюща тремтіли дикі лілії та півонії, зелень галявин весною здавалася засипаною золотими монетками – це розрослися кульбаби, а невелике озеро, вкрите ряскою, давало притулок ранковим туманам. Вітер шелестів сухим листям, таким ламким, ніби воно розсипається в пилюку від дотику – їх ніхто не прибирав, і вони посірілим димчастим килимом вистилали все в саду. Тут завжди було тихо та безлюдно.

Тому й приходила Дженет у цей забутий усіма сад – пройшовши арку, фонтан, обплетений диким виноградом... По містку з ажурними поруччями йшла вона до старого клена, що розрісся в дальній стороні саду, – під ним довго стояла та, що колись і розбила цей сад. Статуя її була дивовижна – здавалося, ось-ось зробить крок зі свого постаменту, розірвавши батоги в'юнка, що обплутав кам'яну сукню, і спалахне рум'янець на білих щоках, вкритих тонкою мережею тріщин, залиються червоними барвами міцно стислі губи...

Дженет цілими днями сиділа на килимі кленового листя, що візерунком виткало галявину, милувалася камінною леді Інгрід... Іноді вона приносила з собою скрипку, грала для статуї, і здавалося Дженет в ці миті, що її чують, і що пронизлива мелодія, яка птахом летіла над садом, може оживити камінь.

Леді Ебігейл, що зайняла місце матері в серці батька і в його будинку, незабаром заборонила Дженет ходити в сад, і дівчина знала – була б її воля, нова господиня знищила б усе тут... а головне – кам'яну попередницю. Свою суперницю.

Чого боялася леді Ебігейл? Хіба міг хтось дізнатися про це? Темрява в очах леді завжди була непроникною, беззоряною антрацитовою ніччю була вона, мороком...

І одного разу ця ніч виплеснулася на Дженет – штормовою хвилею злих слів. Дівчині було наказано залишити маєток і виїхати до столиці разом із батьком. Адже раніше Дженет була звільнена від обов'язку супроводжувати його.

Дженет відразу відчула недобре – ймовірно, її хотіли назавжди розлучити з пам'яттю про матір, видавши заміж... сад буде зруйнований?.. Було боляче та гірко розуміти це. Але що вона могла вдіяти? Лише випросити дозволу попрощатися з леді Інгрід.

Переодягнувшись у стару сукню з чорного оксамиту – ту, в якій Дженет була на похороні матері, — вона спустилася в сад, взявши із собою скрипку. Минувши арку, фонтан і озеро, біля старого клена, що засипав жовтим листям статую леді Інгрід, Дженет заграла улюблену мелодію матері.

...Леді Ебігейл вийшла в старий сад у пошуках Дженет – вперше за весь час, як стала господаркою маєтку – але дівчини ніде не було. Леді побачила під кленом дві статуї, одну напрочуд схожу на леді Інгрід... а другу – з обличчям Дженет. І скрипкою у руках.

Але звідки новій господині, яка не була раніше в саду, було знати, що раніше тут була лише одна статуя?