Ельдорадо

Фургони переселенців стояли навколо, а всередині потріскувало полум'я великого багаття, на якому смажилося м'ясо. Ароматний запах плив по прерії, а темна беззоряна ніч огортала людей, що сиділи біля вогню, синім покривалом мрій. Кожен мріяв про своє, дивлячись на танцюючу квітку, що дарувала тепло і надію. Так, мрії були різними, але в підсумку зводилися до одного – бажання жити спокійно на цій благословенній землі. Багато людей, які перетинали континент у пошуках кращої долі, ще пам'ятали бруд і сморід вузьких вуличок Англії чи Ірландії, і простори спекотної прерії досі здавалися чимось нереальним, напівсном, від якого вранці прокинешся в ліжку з клопами.

— Я відкрию салун. Там будуть найкращі дівчата на узбережжі та індіанське віскі. А що будеш робити ти? — запитав один із чоловіків, що сиділи біля багаття, поглянувши на юнака в шкіряному плащі, — зовсім молодого, майже хлопчиська. Капелюх з широкими полями кидав тінь на гладке обличчя, на якому ще не росла борода.

— Я піду шукати Ельдорадо, — тихо відповів той. – Джон, ти чув ці розповіді про незліченні скарби, що заховані серед скелястих гір Каліфорнії? Кажуть, там будинки з золота, а замість скла – гірський кришталь, вулиці вимощені золотими бруківками, а на деревах замість фруктів діаманти й рубіни зі смарагдами…

— Казки! — відмахнувся чоловік. — Карлик Джефф, досить мріяти про нездійсненне! Краще йди до мене барменом, заробиш щось. Жити зможеш біля салуну спочатку.

— Дякую, але — ні, — похитав головою той, відблиски від багаття впали на його обличчя, і очі здалися наповненими полум'ям.

На ранок караван рушив у дорогу, залишаючи за собою кінський гній і багаття. Час летів швидко — і ось уже переселенці спустилися в долину між скель, в яких не так давно відкрили рудники. Чоловіки будуть забезпечені роботою, жінки наведуть затишок у будинках, нашвидкуруч збитих з дошок, і незабаром тут розкинеться чисте і миле містечко.

Тільки Карлик Джефф цього вже не побачить. Ледь зупинилися фургони на березі річки, в якій мили золото старателі, як хлопчина тепло попрощався зі своїм старшим товаришем і під докірливим поглядом Джона сховався за молодими тонкостовбурними пальмами.

Стежка довго петляла серед порослі, серед величезних валунів і кам'яних останців, а Карлик Джефф йшов, не зупиняючись, уявно вже бачачи себе на золотій вулиці серед самоцвітних гір. Сонце нещадно пекло з синього неба – яскравого, як вода в спокійному озері – і незабаром Джефф залишив свій шкіряний плащ, сховавши його під каменем. Туди ж відправилася тепла ковдра і ще якісь речі, які заважали йти та виявилися непотрібними в Каліфорнії. Пізніше він повернеться і забере все це. Джеф не знав, що ночі тут холодні – поруч розкинулася розпечена пустеля – і незабаром, померзнувши на миттєво охолодженому піску, хлопець повернувся за своїми речами й далі йшов, навантажений, немов віл.

Місцевість невловимо змінювалася – гори були крутішими, з'явилися незнайомі квіти – яскраво-червоні, фіолетово-сині, вони здавалися маленькими пташками, що ось-ось злетять з гілок у високе небо, що куполом розкинулось над мандрівником. Незабаром Карлик Джефф побачив справжню пташку – величезний чорний ворон з'явився з нізвідки, немов з іншого світу. Він каркнув і полетів вперед. Хлопець пішов за ним, відчувши, що пташка кличе його. Незабаром він у цьому переконався – ледь він відставав, ворон відразу сідав на гілку найближчого дерева або виступ скелі й покірно чекав на людину.

Але ось стежка загубилася в густих заростях, далі Джефф йшов по високій траві, в якій лежали камені, що відкололися від скель. Вони були вкриті золотою фарбою, а може це застиг розплавлений колись метал. Джефф йшов за птахом, жадібно торкався каміння, підбирав дрібні золоті злитки, які стали траплятися все частіше. Його очі горіли, і в них відбивався блиск золотої лихоманки. Ворон застережливо каркнув, ніби закликаючи кинути все, що Джефф підібрав, але той не дивився на птаха, з жадібним криком він збирав і збирав злитки.

На шляху виросла золота вежа – з високими шпилями, смарагдовими візерунками, рубіновим дахом. Покинувши злитки, Карлик Джефф кинувся до неї, кричачи від щастя...

— Дивись! Звідки це він тут з'явився? Нікого ж не було на дорозі!  З неба, чи що, впав? — один з ковбоїв, що стояли біля салуну зі старою вивіскою, посміхнувся в вуса. — Твій віскі, Джон, забирає сильніше за індіанський, ти як це так навчився його робити?

— Та це ж... — Господар бару завмер, відкривши рот від подиву, протер очі, і його порізане зморшками обличчя витягнулося. — Чорт би мене побрав, це ж хлопчина Джеффрі, який пішов того дня, як ми приїхали сюди! І анітрохи не змінився! А років минуло — чи то тридцять, чи то тридцять п'ять...

Хлопець, що біг по запиленому тракту, раптом спіткнувшись, впав у пил. Його тіло затремтіло, шкіра покрилася тріщинами, він закричав, ніби йому було боляче, і за мить розсипався попелом... А по стежині покотився золотий злиток.