Демониця

Шелест спідниць здавався рівномірним гуркотом морських хвиль, що піною лягають на пісок, викидаючи на берег водорості та мушлі. Вона ж йшла по мармурових плитах немов бригантина – розкішна і яскрава леді в червоному оксамиті, прикрашеному золотим мереживом. Кривавий блиск рубінів, перламутрове сяйво перлів на корсажі, діамантовий вінець. Білошкіра, з червоними губами й величезними карими очима, майже чорними, в яких відбивалися вогники свічок, – здавалося, вона дивиться крізь тебе, проходячи повз, трохи притримуючи спідниці. Її локони чорні, як смола, вона тендітна і холодна. Прекрасна статуя, якою милуються здалеку, не наважуючись наблизитися.

Шлейфом несуться чутки й домисли – але Кровавій Герцогині, як прозвали Анну Марі, байдуже. Як байдужі їй закохані погляди юнаків, що завмерли біля різьблених колон.

— Кажуть, зникають служниці... — тихо шепоче графиня Глоська, схилившись до вушка своєї кузини — пишнотілої і рум'яної. В очах обох горить заздрість – хто не хотів би бути настільки прекрасним у такі роки? Адже Анна Марі старша за них, а в них вже дочки на виданні. І юні спадкоємці кращих родів дивляться зовсім не на молоденьких леді. Вони дивляться на Криваву Герцогиню.

— А ще кажуть, вона точна копія своєї бабусі — та поїхала за океан, уявляєш? Я її бачила — схожі, так схожі... А не старіє вона, бо в Америці стара провела древній ритуал — чула я, що червоношкірі демони можуть зберігати молодість!

— Чи не для того служниці потрібні? Демониця...

— Ні-ні, вона ходить на месу, а той, хто нечистий, не зміг би, так кажуть. Це їй дісталося у спадок...

...Переплетені плющем поручні, місячне мереживо на доріжках саду, і застигла червоною тінню Анна Марі. Точений профіль її ніби висічений з мармуру, тонкі пальці вчепилися в поручні.

— Підійди... я ж чую тебе.

— Пані...

Вона відчуває подих на шиї, легкий аромат мускусу і сигар. Посміхається. Напівобернувшись, дивиться на кружляючих у танці гостей, бачить цікаві й заздрісні погляди старих леді, які обмахуються лебединими віялами, — ніч видалася спекотною. Крива посмішка ламає лінію губ. Старих? Вони ж молодші за неї. І розуміє Анна Марі – час їхати їй з цього містечка, яким би воно не було їй милим. Мине років тридцять, і про неї забудуть. І тоді вона повернеться.

Вона завжди повертається.