Північна фея

Хто знає, що приходить у ночі з місячним світлом, що ллється у відкриті вікна? Хто знає, що несуть із собою срібні промені, що розсікають морок, антрацитовим плащем огорнувши маєток? Хто знає, про що пісні вітру, який пестить попелясте море трав ковилових, і здається здалеку — хвилі по них йдуть, плескаються, б'ються об валуни, розкидані по степу, і потонути можна в цьому морі, згинути навіки. І ніхто не знайде тебе, ніколи.

Хто знає, що ховає степ під покровом ночі?

Не знала цього — або думала, що не знає — і Ліза Золотова, юна княжна, яка приїхала погостювати до свого дядька, полковника у відставці. Він жив серед південних рівнин, любив вільні степи, і як пішов на спокій, так і збудував величезний будинок з колонами і барельєфами та арочними вікнами посеред пустиря, на невисокому пагорбі. Таких будинків в окрузі не було – поміщики в цих краях жили скромніше, та й то, навіть у столиці бувати їм не доводилося, а дядечко Лізоньки все життя при дворі блищав еполетами та орденами. Чому йому набридло таке життя – ніхто не знає, та тільки одного разу Сергій Денисич пішов у відставку і переїхав до Вкраїни. А ось його племінниця, Єлизавета, втекла в далекий маєток, щоб сховатися від пліток та брудних чуток – тої зими до неї залицявся князь Сіверський, та тільки зганьбив-очорнив її ім'я, поїхавши незабаром до столиці слідом за однією вдовою. Що мовити – файна була та вдова, очі чорні, циганські, волосся кольором як вороняче крило, синню відливає, шкіра – біла як мармур, губи червоні, немов лісові ягоди, тілом пишна, статурою струнка. Не рівня їй світловолоса Лізонька, тонка, дзвінка, сухорлява – так про неї в світі говорили. У роду їхні жінки були слабкими, часто вмирали при пологах або згорали після них, не доживаючи й до тридцяти років – немов свічки на вітрі згасали. Так, мало жили – хто говорив, що це прокляття, а хто – що кров зіпсована. Нібито пращур Лізоньки, Степан Якович, який мав завод на Уралі, взяв за дружину або лісунку, або гірську дівку, незрозуміло було, хто вона та якого роду-племені – але на заході таких феями кличуть. І була вона тонкокістна, бліда, з волоссям кольору болотних лілій, з очима прозорими, світло-синіми, і здавалися вони топазами дорогоцінними на її вузькому обличчі. Довго начебто не прожила жінка та, залишила після себе дитинча – дівчинку, таку ж слабеньку й кволеньку. Ось і повелося так – і мати, і бабуся, і прабабуся Лізи – всі вмирали молодими, немов не могли поруч з людьми жити.

Правда це чи ні – нікому не відомо, може, люди брешуть. Та й у кожному роді князівському свої легенди, може, і це все вигадали?

Та тільки Ліза теж народилася дуже слабкою, все дитинство та юність її возили на води, в гори – щоб вона дихала цілющим повітрям, яке додавало їй сил, навіть рум'янець розпалювався на щоках, губи ставали яскравішими. А північна столиця губила її – ось і вирішили після того, як князь зганьбив Лізу, відправити її на сезон до дядька на південь. Може, спекотне степове сонце чимось допоможе? Та й у світі забудуть про цю історію з невдалим заміжжям?

Ось і поїхала Ліза. Та не минуло й місяця, як князь Сіверський в ці краї приїхав – не склалося у нього з коханкою, набридла йому швидко циганська краса простої жінки. Не зміг він забути кришталевих очей феї і вирішив – вимолю прощення, все одно моя вона буде. Принаймні, так він всім сказав – а що там задумав, хто ж знає?

Ось і не спалося цієї ночі Лізі – сиділа вона біля віконця, до болю в очах дивлячись у темряву, на море степових трав... Маєток на пагорбі був збудований, і з другого поверху відкривалися дивовижні краєвиди – на річку, що стрічкою звивалася серед низькорослого вербняку й очерету, на поля та луки заливні, на далекий ліс, що темнів на горизонті. Розум казав – біжи від князя, біжи подалі, не дозволяй йому турбувати тебе, адже він уже зрадив тебе один раз. Хто знає, як складеться життя? Той, хто вчинив так підло, чи зможе змінитися? А серце свою пісню завело – пробач його, хто не помиляється, пробач, адже ти любиш його, жити не зможеш без його синіх очей – блискавок грозових, без ласкавої посмішки, без його голосу, який здається степовим вітром. Пробач і будеш щаслива.

Але чи зможеш забути про зраду? Чи зможеш жити з цим усвідомленням?

Варто було прикрити очі – і знову дівчина побачила той бал, на якому танцював її князь тільки з вдовою, а про неї й забув, немов її й не було там, у золотисто-білій залі, прикрашеній живими квітами. Яскраво горіли свічки, кришталеві люстри райдужно виблискували та іскрилися, розпускалися трояндами й півоніями сукні дам, і музика — гучна, оглушлива — зводила з розуму Лізу. І сиділа вона на лавці, стискаючи побілілими пальцями свою танцювальну картку, і задушливий солодкий запах лілій зводив її з розуму, і здавалося їй — зараз задихнеться вона, отруїться цими ароматами, проникне трунок зради в її кров, і почорніє обличчя, зів'яне краса. Та й кому потрібна вона, ця краса? Не такі, як вона, подобаються нареченому — ось як кружляє він навколо вдовиці, як дивиться на неї, як спалахують його очі, ніби дорогоцінні камені... Не потрібна йому Ліза.

Згадувала все це вона, дивлячись без сліз у чорну ніч за вікном. Згадувала, як тоді, на балу, від горя і страждання зомліла, як натовпилися над нею якісь люди, як потім лікар приходив щодня... як дізналася вона про те, що князь Сіверський поїхав до столиці – тінню слідував, кажуть, за вдовою, куди б вона не пішла, куди б не поїхала, вона на води – він туди ж, вона на південь – і він за нею. А тепер – пробачити?..

Ліза відійшла від вікна, в дзеркалі побачила бліду тінь – це ж вона, і вона стала ще худішою, ще тоншою. Чи це проклята кров жартує, чи хвороба ще не вийшла? Хто знає? Тонкою рукою Ліза провела по грудях, відчуваючи холод, що йде від шкіри... І раптом дивиться – гра тіней це? – а біля шиї з'явився дивний візерунок. І він в'ється по тілу, відливає синявою, немов іній виступив на камені. Здається, дзвіночки це чи ще якісь квіти з віночками, а вгорі, над квітами, ніби розписна лялька, в хустці вона і селянській сукні. Підморгнула Лізі і посміхнулася. І тут же зникли візерунки. І лялька зникла.