СТАРИЙ БУДИНОК

Коли люди йдуть, замість них залишаються привиди. Старий будинок знав про це завжди, північний вітер, що прилітав холодними осінніми вечорами, розповідав йому про те, як живеться іншим будинкам, які стали нікому не потрібні. Цей вітер був колючий і сивий – він ніс на своїх крилах снігову крихту, грав з опалим листям, гудів у димоході й люто рвав фіранки, якщо господарі відкривали стулку вікна, щоб провітрити. У будинку бувало темно, і пил нудився в кутках, і павутина іноді звисала ажурним мереживом. Але хіба будинок був у тому винен? А господарі приїжджали рідко та всього на кілька днів – і іноді будинку здавалося, що скоро настане такий день, коли ніхто не з'явиться з-за повороту.

І він стане справжнім примарним будинком.

Старий будинок зітхав і згадував колишнього господаря – той завжди білив стелю, ледь помічав, що вона прокоптилася, завжди стежив за порядком, мив вікна й не дозволяв пилюці залишатися в будинку. І будинок радів, скрипів підлогою, медовими патьоками сонячних променів вітаючи того, хто дбав про нього.

А під вікнами старий господар посадив бузок і гіацинти. Лілові та білі стріли суцвіть стирчать до синього неба, ніби хочуть злетіти із зелені, в якій народилися на радість будинку. І вітер тоді ніс на своїх крилах солодкість і тепло. А в вогнищі не згасав вогонь – і в холодні осінні ночі старий господар читав, вкрившись теплим картатим пледом, – старе крісло-гойдалка трохи скрипіло, тріщав вогонь, вогняні метелики танцювали за решіткою, і будинок слухав про пригоди сміливих героїв, йшов слідом за ними по тропічних джунглях, амазонській сельві, по палубі вітрильника й африканській пустелі...

Коли старого господаря не стало, книги кудись вивезли, меблі змінили, викинувши крісло-гойдалку на звалище, і будинок тихо зітхав, дивлячись вікнами в той бік, – йому було шкода розлучатися зі своїм минулим. Він розумів, що все тепер змінилося, що ніколи більше не зайде його старий господар на сходинки, ніколи не закурить на веранді, спершись на поручні й дивлячись на зоряне небо, що оксамитовим наметом розкинулося над його будинком... Розумів – але не хотів це приймати.

Все стало інакше – і тільки вітер, той самий, що й раніше, продовжував прилітати до будинку й розповідати, що бачив у світі. Будинок іноді запитував – чи не бачив той його колишнього господаря? Але вітер лише важко зітхав у відповідь, і тоді вони вдвох з будинком сумували під осіннім небом, дивлячись на занедбану клумбу з гіацинтами.