НА СТАНЦІЇ

Кажуть, на станції, яка давно занедбана та поросла травою, живе привид. Його бачать зазвичай літніми ночами, коли туман жовтими зміями повзе по дорогах і чорна громада лісу нависає над напівзруйнованою будівлею, і запах солодкий, конюшиновий, перебиває гіркоту полину. Тьмяно світяться рейки, тікають кудись, ховаються в сухій колючій траві, яка вже до початку літа в цьому степу втрачає свою свіжість. І місяць лимонною скибкою висить серед розсипу зірок, підморгує тому, хто випадково опиниться біля старої станції.

Втім, ніхто не ходить по руїнах ночами, хіба що Василько Сидорчук, йому п'яному море по коліно, а вже привидів боятися й зовсім не годиться. Від нього-то старі люди в селі і дізналися, що Мариська знову з'явилася. Ніби з війни не бачили чорну тінь на рейках, що все чекає на когось, задумливо дивлячись у туман. Вона ніколи не чіпала людей – тиха, мовчазна. Ледь світанок мазне червоною фарбою по верхівках сосен, як зникає Мариська – попелом сивим, пилом ляже на прогнилі шпали, і здається, нічого не було.

Мариться – впевнені селяни. Бути, мовляв, такого не може, щоб привид міг у них на станції жити. А історія Мариськи – казки то, жахіття нічні, які бабці інколи розповідають між собою, робити їм нема чого. Сидять біля хатинок цілими днями, зі своїми кривими палицями, сили вже немає ні господарством займатися, ні городами, ось і вигадують з нудьги всяке.

Яська теж думала, що дядько Василь з перепою про привида базікав, тільки ось все одно цікаво їй було подивитися, що там, на станції, ночами діється. Вона до бабусі щоліта приїжджала, з радістю залишаючи запилене спекотне місто. Тут, у селі, було добре, вільно! Ставок прямо за двором, з одного боку заболочений, але від городу – містки, з яких можна в воду стрибати, а в ній – казки, звичайно! – русалки живуть. Взагалі селяни були дивними, все їм домовики та нечисть всяка ввижалася.

Або ось ця Мариська, про яку бабці сусідські шепотілися... І дуже цікаво було подивитися – чи це правда?

І Яська вона підбила на вилазку до станції сусіда Павлика – той за міською дівчиною ходив щоліта. Павлик на авантюру з трудом погодився – батько його суворий був, ночами шастати не дозволяв, і як хлопцю вдалося вибратися вночі з хати, не розбудивши нікого, сам він не розумів. Про те, як потім йому дадуть прочуханів, намагався не думати. Не хотілося перед Яською здатися боягузом.

Вона вже чекала на нього біля соняшнику, і місячне світло заливало сріблом її довге русалчине волосся, а очі горіли від нетерпіння.

— Ходімо... Ходімо! – квапила вона друга, ледь не пританцьовуючи.

Озирнулися – чи нікого немає – і пішли в бік занедбаної станції, причому рушили прямо, через гай.

— Не боїшся? – Павлик намагався не крокувати занадто широко, щоб подруга встигала за ним.

— Я нічого не боюся! Слухай, а чого ця дівка все ж кинулася під поїзд?

— Кажуть, наречений її кинув, у столиці знайшов собі нову дівчину... Тихіше!..

Завмерли. А збоку гілка хруснула, немов хтось йшов поруч.

— Може, і даремно ми вийшли, а вже сенсу немає додому повертатися, — тихо сказала Яська. — Все одно отримаємо на горіхи...

— Тебе бабка пожаліє, ти ж гостя, — зітхнув Павлик. — А мені так дадуть, що сидіти не зможу, у батька рука важка. Здався тобі цей привид...

— Почекай... дивись туди... але сховайся... — Яська потягнула його в придорожні кущі, а сама пальцем тикає в руїни. Якось швидко до них дісталися, а гай ніби завжди більшим здавався.

— Йде... І справді, йде...

— Тільки щось мені підказує, що це не Мариська...

Яська хмурилася, прикусивши губу. Мабуть, їй страшно. Хлопець теж боїться, але перед дівчиною удає, що нема страху.

А біля обваленої стіни темна тінь риється, немов закопує щось. Або ні — риє яму...

— Мовчи, Ясь... не ворушись... — ледь чутно прошепотів Павлик, вже здогадуючись, що тут може відбуватися, і якого привида бачив алкоголік Василь.

У селі їх років п'ять тому втікачі з тюрми переховувалися — їх спільник годував, жив він у крайній хаті від річки, тиждень ховалися бандити в руїнах станції, поки з району слідчий не з'явився. Ловили їх усім селом, Павлик пам'ятає все це. Бандити ці награбоване так і не здали, скільки не шукали, нічого не знайшли, навіть говорили потім, що не було ніякого золота.

А ось, дивись, було. Мабуть, хтось із них звільнився, ось і прийшов туди, де сховали все добро. Головне, тепер відсидітися, щоб не помітили їх з Яською, а потім відразу до дільничного...

Відсиділися. Дочекалися туманного світанку, який проковтнув «привида». І відразу ж — до Дмитра Сергійовича в дільницю.

І хоч бандита цього затримали, і Павлику з Яською подяку оголосили, все ж від ременя це пацана не врятувало — нема чого ночами розгулювати.

А привиду вони все одно вирішили шукати. Тільки пізніше, коли всі забудуть про цю історію.