СИНІ ВОГНІ

Кажуть, сині вогники загублених душ прилітають за тим, кого обрали духи лісу. Кажуть, втекти або сховатися від них – неможливо. Вони горять синім проклятим полум'ям у мороці осінньої чаклунської ночі, переливаються лазуровим сяйвом, розпускаються дивними квітками, немов витканими з туману і крапель дощу... І піде зачарований за своєю долею.

А ось куди та його заведе – в болота згубні, в пагорби порожні, в ліси дикі... в палати рогатого короля? Ніхто не знає, коли ступає на вузьку стежку, зарослу бересклетом і пастушою сумкою, куди та виведе. Тонкі гілочки хрустять під ногами, шелестять листя, мертвою змією тягнеться шлейф ошатного плаття... Цього разу шлях починався з графського замку, від кованих воріт, від широкого мосту, що навис над прірвою, на дні якої споконвіку клубочиться туман. А раніше цей шлях вів від селянської халупи, ще раніше — від хатини рибалки, а років сто тому — від чорного млина, що стоїть занедбаний на заболоченому березі.

Багатьох забрали чаклунські сині вогні.

Ніхто додому не повернувся.

Ніхто не врятувався — ні чарівні трави, ні амулети, ні свята вода не допомогли. Ні хрест святий...

Немає перешкод для того, хто живе в лісі з часів древніх богів.

Немає заборон для нього і немає милосердя для того, кого він вибрав в літній сонячний день, бурштиново-золотий, медовий.

Він грає на флейті, сидячи на пні, кришталева корона виблискує крихтами алмазів на його кучерявій голові, і ніби краплі крові – рубіни та гранати на ній, немов виточеній з льоду. І очі Його голодні, колючі, жорстокі. Немає в них любові, немає жалю, немає добра – там темрява крижана, зимова. Йоль там синіє, метуть там хуртовини, виє заметіль... І в його проклятій музиці – теж зимовий холод. Тріск багаття, хрускіт снігу, шелест хуртовини, виття вітру над вершинами гір...

Слухай пісню лісового короля.

І зірви синю квітку, що палає величезним сапфіром – прийми холод, прийми безодню.

Вона чекає на тебе.

І поростає дзвіночками та полином стежка, іній білою павутинкою лягає на різьблені листя дуба, що стоїть сотні років на краю галявини... а посеред неї завмер вартовим іншого світу той, хто відведе тебе до лісового короля. Рве вітер його зелений плащ, червоніє камзол, виблискує меч. Гіркий його погляд, чорний він, порожній, немов немає в ньому нічого людського. По скроні в'ється тонкий шрам – немов дивний візерунок намальований... і опустивши погляд, бачиш ти – на зап'ясті твоєму такий же проростає, тільки у провідника яскраво-синій він, твій же – ледь срібляться.

Відкрий долоню, простягни духу лісу чорний гладенький камінь – літній подарунок короля.

Немає дороги назад.