СТРАШНА КАЗКА

Чорні птахи застилають небо, крилами плескають, б'ють у вікна, отруйне пір'я падає у двори багатих садиб, щоб прорости яблунями з отруєними плодами.

Дивиться на грозові хмари дівчинка — років семи від народження — і плаче, солом'яну ляльку, подаровану мамою, до себе притискаючи. Нічого більше на згадку і не залишилося... Та й звичайних дітей не було видно, по всіх селах бігали карлики — ті, що родом з лісів та підземного царства. Але їхні матері ніби були сліпі — їм здавалося, що діти з ними.

Біда прийшла в королівство, смерть і страх принесла, біда прийшла легкою ходою жінки з білою як сніг шкірою, з чорним як смола волоссям і червоними як кров губами. Всі знають — побачить тебе в чарівне дзеркало королева, пропадеш!.

Звідки привіз їх король свою дружину — ніхто не знав. Казали, народилася вона серед північних лісів, крові благородної була, та тільки вдачею злісна.

Морок опустився на землі благодатні, і скільки не волали до короля його піддані, не змогли домогтися вони, щоб приструнив він відьму злісну. Зачарувала вона чоловіка, нікого не чув він і не бачив, крім блідої тіні з червоними губами.

І з того часу колисали в колисках матері в тому королівстві підмінних дітей та соснові поліна, колисали виродків, білими грудьми вигодовуючи, і очі їхні були сліпі — ніби й не розуміли вони, що не своїх дітей обіймають. І пронизливе каркання линуло над селами й містами, над лісами і луками — переможне і тріумфальне. І розливався по вітру гнильний запах проклятих яблунь, і цвітіння їх було криваво-червоним.

— Світ мій, дзеркальце... — Шепіт чорноволосої блідої королеви здається карканням ворона, низький і глухий її голос. Дивиться вона в відображення, бачить — під сизим небом дитина плаче, а смерть уже до дівчинки руки простягнула кістляві, кличе-манить в інший світ. А обличчя у смерті дівчачої — материнське.

... У розривах хмар побачила дівчинка бліде лице, закричала нестямно, кинулася геть з двору. Біжить, руда коса по спині хльостає, поділ в ногах плутається, а трави розлогі морем розходяться зеленим... Біжить дівчинка, а за нею летять чорні круки, кричать зловісно птахи, ось-ось схоплять та в замок проклятої королеви потягнуть. Збивається подих, очі застилають сльози, сили закінчуються... Впала вона серед трав, заплаканими очима дивлячись на небо та на птахів чорних, що камінням до неї летіли, приготувалася вже до своєї нещасної долі — адже знала, що не повертаються назад ті, кого забрали круки.

Але ось земля тріснула поруч з дівчинкою, світло звідти золотисте полилося, і два карлики з чорними обличчями вискочили на поверхню. Один з них тятиву натягнув та й зустрів стрілою найближчу птицю — тут інші з противним карканням геть помчали. А другий до дівчинки підбіг та й потягнув по землі. Не чинила опору нещасна — залишили її сили і рятівна темрява поглинула білий світ.

... Прийшла дівчинка до тями в підземному палаці, в розкішних покоях. Інше сонце світило там — примарне та блакитне, воно туманною камелією на кам'яному склепі розквітало. Дівчинка здивувалася, що жива і ціла, і лялька навіть не загубилася — лежить поруч на шовковому покривалі, посміхається, немов жива.

... А в своєму замку королева бісилася — загубила дівчинку, вислизнула проклята! І скільки не шукала в дзеркалах втікачку — знайти не могла. І згадалося їй знову давнє пророцтво — загибель їй принесе людське дитя.

Знову і знову волала до темряви відьма, та тільки не було відповіді.

А лялька лише посміхалася під землею.