НІЧНИЦЯ

— Спи-засни, мій ясноокий, спи-засни... дарує нам своє світло далеке місячне сяйво... — тихо наспівувала Еліза маленькій доньці. Колискова була для хлопчика, але Агнія її дуже любила. Блискучий серпанок тремтів у повітрі і здавалося, що у відчинене навстіж вікно ллється срібло — ніч стояла ясна, тиха, лише було чутно, як вітер шелестить листям та гуде в трубах. Еліза — простоволоса, в білій мереживній сорочці, продовжувала співати, а її малятко, насупившись, пильно спостерігало за нею, іноді кидаючи боязкі погляди у вікно — там виднілися темні тіні дерев і далекі пагорби, що здіймалися за річкою гострими кам'янистими схилами.

— Не хочу спати! — примхливо простягнула дівчинка і сіла на ліжко, відкинувши ковдру.

Неслухняні світлі кучерики впали на обличчя, яке здавалося дуже блідим у місячному світлі.

— Мамо, розкажи мені краще казку!

— Досить казок! — відгукнулася Еліза і м'яко посміхнулася дочці. — Агнія, люба, час спати. Інакше прийде нічна пташка і забере тебе з собою!

— А хто вона така, нічна пташка? — Оченята Агнії заблищали, немов у них потонули опівнічні зірки. Вона нетерпляче підійшла до матері, схопила її за руку. — Розкажи, розкажи про них!

— Ну, добре... А потім ти відразу заснеш? — запитала та.

— А потім я відразу-відразу-відразу засну! — урочисто пообіцяла дівчинка.

— Слухай тоді. Нічниці — це демони, що живуть уночі, і полюють вони на дітей — своїх дітей у них немає, от чужих і забирають. Приходять вони через вікна і двері, стоять біля ліжка, штурхають дитину, смішать її або лоскочуть — щоб не спала вона зовсім. Приходять вони на заході сонця, тому й не можна спати лягати, поки сонце не сяде... Не будеш слухатися, прилетить нічниця, забере геть, за далекі ліси, за високі гори...

— Мамо, мамо, дивись! Нічниця! — Агнія засміялася, пальцем в вікно тикаючи. Еліза здригнулася. Обернулася — нікого, лише вітер рве фіранки.

— Нікого там немає, лягай спати, — різко зупинила вона дочку і встала з ліжка. — Ти вже велика, а в казки віриш!

— Мамо, посидь зі мною ще... — затремтів голосок Агнії.

— На добраніч, люба, досить вже пустощів та балаканини. — Еліза поцілувала доньку і вийшла. Агнія втиснулася в подушки. За вікном, у повітрі, висіла моторошна тінь — жінка з довгим волоссям, у чорному одязі, з пломінкими недобрим полум'ям зеленими очима манила її за собою. За спиною в неї тріпотіли пташині крила, а ніс здавався дзьобом.

— Іди геть! — крикнула дівчинка. — Я не боюся тебе! — а в самої голосок від страху тонкий-тонкий.

— Віддай свій час, — прошелестіло з боку вікна. — Віддай, сказала! Раз не спиш, віддай мені його, віддай...

— Мамо! Ма-мо!!! — заверещала Агнія, підхопившись з ліжка, кинулася босоніж до дверей, а глухий шепіт за нею летів. — Мамо!

Розчинивши двері, дівчинка вискочила в коридор і опинилася в обіймах матері. Схлипуючи, притиснулася до неї, потім розридалася вголос, притиснулася міцно-міцно.

— Що таке, люба? Кошмари мучать?

— Кошмари, матусю, кошмари... Можна, я з тобою сьогодні спати буду? Ну, будь ласочка…

— Добре, добре, ходімо до мене...

А в дверях дитячої зависла чорна тінь, немов виткана з туману або диму вогнищ — розчарований погляд проводжає Агнію, шкода нічниці, що не змогла роки її вкрасти.

Але не остання ця ніч, не остання…