Чудовисько

Мулисте дно струмка здається чорним мороком, з якого піднімається чудовисько — вийшло воно на піщаний берег, прямо до старої трухлявої сосни, вмостилося на її коренях, що стирчать з високої трави. Та так і сидить, дивиться червоними очима на воду, в якій кружляють хвойні голки й сухі травинки.

— Да-а-ар! — Дзвінкий крик злякає тишу зачарованого лісу, закричать птахи. — Ти де?!

— Тут я, тут, — невдоволено відгукнеться чудовисько. Воно не любить хлопчаків, які прибігають до струмка, — для них це все ігри та забави. А так хочеться іноді кинутися на невгамовних, закричати-завити, кігтями повітря роздерти... а може, й не тільки повітря!

І з яких це пір Дар такий добрий став? Чого він з дітьми грається? Та... раніше він їх крав і на дно тягнув!

— Ти чого мовчиш? — підбігає хлопчик, задихаючись, сідає поруч з чудовиськом, а вітер хвилі по траві ганяє.

А в очах чудовиська — туга. Сумує воно, що стало добрішим, що більше нікого в воду не тягне і не топить, животи не розрізає гострими кігтями.

— Мені нудно, — стогне чудовисько, розгойдуючись. — Набридли ви мені, ох, як набридли!

З криками вибігають з-за заростей густих ще хлопчаки — худі, засмаглі, з палицями в руках. Це нібито мечі — ними вони чудовисько перемагають.

— Здавайся, лісова нечисть! — наставляє свою палицю на чудовисько один з них.

— Я — лицар світлого воїнства, несу у світ добро! — підхоплює другий.

— Все, ти наш полонений! — кричить третій.

— Полонений, полонений... — бурчить чудовисько і піднімається. Набридли йому ці ігри, а відв'язатися від дітлахів не може, старе воно стало. І добре.