Дівчинка-з-дзеркала

Осінній вечір плакав проливним дощем і завивав північними вітрами – тужливо й протяжно, немов би втратив когось назавжди. Листя – багряно-червоне, жовте – кружляло серед стовбурів старих дерев, прикрашаючи чорну землю яскравими візерунками, і здавалося, що хтось додав у сад блискучих фарб. Настуся просиділа майже весь день біля вікна, відгородившись від своєї кімнати оксамитовими завісами. Там, осяяні світлом кришталевої люстри, залишилися її іграшки та вбрання... і там залишилося старовинне дзеркало, яке налякало.

Скоро мала прийти нянька, щоб покликати Настусю вечеряти – тільки тоді вона покине своє сховище за щільними завісами, адже в відображеннях живе злий близнюк. Затягне в задзеркальний світ, заточить у його лабіринтах – ніколи не виберешся! І Настуся чекала...

— Настуся... Настуся... — почулося від дверей — хрипко, тихо.

Няня прийшла! І Настуся відкрила завісу, зістрибуючи на підлогу з високого підвіконня. Ворсистий килим приглушив цей звук, завив за вікнами вітер, а дівчинка виглянула з-за оксамиту, намагаючись розгледіти на порозі няню. Але двері були відчинені, а старенької не було. Вирішивши, що та пішла відразу ж, як тільки покликала її, Настуся поспішила до дверей, але на свою біду озирнулася на дзеркало. Овальне і величезне – дівчинку було видно в повний зріст – в рамі, прикрашеній посрібленим виноградним листям, це дзеркало привезли в подарунок від двоюрідної тітки, що жила в столиці. Дівчинці воно відразу не сподобалося – але батьки й слухати не хотіли про її страхи, вважаючи, що їхня дочка велика фантазерка і вигадала злого двійника.

Але зараз у віддзеркаленнях знову застиг цей двійник – точна копія Настусі, тільки з темнішим волоссям і в сукні старовинного фасону, з купою мережива і воланів. На грудях у дзеркального близнюка красувалася бурштинова брошка у вигляді камелії, вона виблискувала й іскрилася, ніби маленький шматочок сонця, і Настуся задивилася на камінчик, забувши про свої страхи. Бурштин ніби зачарував її – в ньому спалахували золоті іскри й зірочки, вони манили, чарували... Все закрутилося перед очима, і чорнильною хвилею хлинула на дівчинку темрява, ніби за вікнами раптом настала ніч або хтось накинув на неї ковдру.

— Нарешті! Прокинулася! — пролунав над Настусею чийсь голосок.

Вона відкрила очі й побачила, що над нею схилилася Дівчинка-з-дзеркала. Майже чорне волосся було заплетене в коси й прикрашене красивими шпильками у вигляді метеликів, а на обличчі відбивалося цілком щире співчуття.

— Хто ти? — запитала Настуся, піднімаючись на ліктях. Сіла й розгладила розпатлане волосся. Страху більше не було — він зник, розтанув у темних очах Дівчинки-з-дзеркала.

— Хочеш пограти?

— Хто ти?

— Хочеш пограти!

І дівчинка з дзеркала схопила Настусю за руку, потягнула до вікна. Біля портьєри раптом з'явилася чорна двоколісна підвода – точна копія тих, що їздять вулицями їхнього містечка. Тільки ця була прикрашена зеленими й червоними стрічками, а запряжена в неї була іграшкова конячка.

–  Ходімо грати! Ходімо! – знову задзвенів голосок Дівчинки-з-дзеркала.

... Тривога оселилася в напівтемних коридорах старовинного особняка, оточеного тінистим садом – дерева вже майже всі облетіли, і їх тонкі стовбури здавалися струнами, на яких грає вітер сумними сірими вечорами. За вікнами ховається біда – князь Оботуров втратив цієї осені свою єдину дочку. Він сидить годинами в її кімнаті, а з тьмяного старовинного дзеркала раз у раз доноситься дзвінкий голос:

– Пограй зі мною! Пограй!