СЕСІЛЬ І ТІНЬ

Гучний пронизливий крик розірвав тишу сонного будинку, і кришталевий дзвін розбитого дзеркала водоспадом пролунав у сутінках — слабке зіркове світло падало у вікно крізь напівпрозорі штори, і в його хиткому мареві шматки дзеркала здавалися залитими сріблом.

— Знову? — Сесіль почула тривожний шепіт з коридору.

— Знову... — зітхнула вона, притискаючи до себе подушку. — Мамо, йди спати, вранці приберемо уламки.

Страху вже не було. Була цікавість — хто намагався проникнути з дзеркала до них у будинок? Але поки хтось із дорослих не спить, Тінь не з'явиться. Вона сама так сказала Сесіль, коли прилітала минулого разу.

Хто така Тінь? Сесіль точно знала — нічого хорошого від неї чекати не доводиться, але зате з нею весело! Можна літати на крилах осіннього вітру, грати листям, що сірим килимом розстелилося під старим в'язом, який росте біля вікна спальні. А на нижній гілці так зручно сидіти й базікати про все на світі! Притулятися спиною до стовбура, відчувати нагріту сонцем кору, насолоджуючись її запахом... Але Тінь стала небагатослівною в останній час, і з минулого повного місяця не була в гостях у Сесіль. І хоча жити стало спокійніше... але стало і нудніше. І коли розбилося дзеркало в гостинній, дівчинка навіть зраділа. Це вірний знак того, що Тінь повернулася.

Головне, щоб мама не вийшла зі своєї спальні, — цей сон, куди запрошує Тінь, тільки для дітей.

— Ти де? — Сесіль дочекалася, поки мама засне, і поспішно вилізла з-під ковдри. Іноді вона дивувалася, як всі ці дивні події, що відбуваються в будинку, залишаються непоміченими для дорослих? Ось і зараз — мама лише заглянула до неї і спокійно пішла. Може, Тінь її зачарувала?

— Тут... — біля вікна з'явилася Тінь — димна фігурка дівчинки в довгій старовинній сукні з пишними рукавами. Вона висіла в повітрі, чекаючи, поки Сесіль відкриє вікно.

— Де ти була так довго? — у відчинені стулки увірвався прохолодний вітер, а Тінь пропливла до ліжка, опустилася на подушки.

— У стародавньому Кемері, Вавилоні, на Островах Блаженних... У мене було дуже багато справ. І знаєш, Сесіль, я сама вже не встигаю облетіти всі ці світи. Адже скрізь є діти, які чекають на мене. Хочеш допомогти?

— Як? — Сесіль здалося, що в голосі Тіні вона чує шелест пустельних пісків, шум хвиль на світанку, і вітер, що літає над руїнами Долини Царів, співає про нездійсненне. Їй теж захотілося літати між світами і бачити все те, про що так багато розповідала їй Тінь.

— А не злякаєшся?

У відповідь Сесіль простягнула їй руку і посміхнулася.

— Візьми мене з собою. Я не боюся.