ГОДИННИК

Час у старому будинку завмер у ту мить, коли зупинилися стрілки годинника, що висів у вітальні. Все так само тріщав вогонь у каміні, так само червоніли в сутінках оксамитові портьєри, виблискували кришталеві підвіски на величезній люстрі під стелею з ліпниною, але всі, хто перебували в кімнаті, — дочка господаря, Аннет, її кузен Рудольф і їхня няня Елізабет — всі вони дуже виразно відчули, що будинок огорнуло безчасся. Воно туманним мороком заглядало у вікна, стукало гілками яблуні у скло, завивало вітром у камінних трубах... було моторошно, але водночас і цікаво — а як це, жити в одну мить, яка триває вічно і ніколи не закінчиться? Все так само буде танцювати вогонь у каміні, розсипаючи помаранчево-червоні іскри за ковану решітку, все так само будуть синіти за вікнами вечори — всі як один незмінні, схожі між собою. Але тут же подумалося няні Елізабет — це що виходить, залишилася вона з дітьми одна у величезному особняку? І якщо час зупинився — то самі вони будуть дорослішати-старіти, а ніхто ніколи не відкриє двері цієї кімнати й не увійде всередину? Не приїде двоколісний візок, запряжений білими кіньми, яких так любив Рудольф, не прочитає Аннет її мама, яку та так любить, казку на ніч... Ні, вирішила Елізабет, дивлячись на завмерлу стрілку годинника, потрібно щось робити, щоб час знову рушив.

— А мені подобається! — сказав Рудольф і взяв з камінної полиці книгу в товстій палітурці. — Це ж тепер ніхто не змусить нас вчитися! Можна жити, як хочеться! Читати і гуляти в саду, годувати лебедів на ставку... І нікому до нас діла не буде!

— Ти не розумієш... — Няня спробувала пояснити йому, що не все так чудово, як він думає. — Уяви тільки, що ти ніколи більше не побачиш своїх тітоньку і дядечка! А твоя сестра не буде танцювати на своєму першому балу...

— Але я хочу! — примхливо надула губки Аннет, і на її очах заблищали сльози. — Хочу гарну сукню з мереживом, і мама обіцяла мені подарувати своє перлове намисто...

Рудольф дуже любив сестру і, побачивши, як вона засмутилася, вирішив, що жити в цій дивній самотності не зможе — особливо, якщо Аннет продовжить плакати. От якби він сам тут залишився...

– Але що ж нам тепер робити? – Він розгублено дивився на годинник.

– Потрібно змусити час повернутися в наш дім, – відповіла няня. – Ти єдиний, хто зможе це зробити!

– Але як?

– Ти розповідав мені – пам’ятаєш? – що духи предків з картин приходили до тебе. Може, запитаєш у них поради? – Елізабет рішуче розсунула штори – старий сад тонув у сутінках, туманні змії обвивали стовбури яблунь і груш, а рожеві кущі здавалися хмарами, витканими з дивного марева тремтячих на вітру пелюсток. Красиво... але самотньо. Елізабет не хотіла б провести всю вічність у цьому будинку, її душа прагнула подорожей і пригод, влітку батьки дітей обіцяли відправити їх разом з нею до моря. А Елізабет ніколи не бувала на морі. Цікаво, яке воно?..

— Добре... я запитаю.

Елізабет почула, як грюкнули двері, – це Рудольф пішов до картинної галереї. А її руки торкнулася холодна долоня Аннет.

— Адже він зможе знову змусити годинник ходити? – тихо запитала дівчинка.

— Звичайно, люба! – Елізабет і сама хотіла вірити в це.

 ***

Рудольф зайшов у галерею, що потопала в сутінках та відбивала промені заходу сонця, – і від цього здавалося, що обличчя предків світяться золотом. Статні, бородаті, в розкішному одязі, вони дивилися на хлопчика і ніби підбадьорювали своїми поглядами.

— Добрий вечір, — вклонився Рудольф. — Ви знаєте, що сталося сьогодні?

— Звичайно, — відповів прадід, зображений на картині, що висіла біля вікна. — Годинник зупинився. А оскільки він чарівний, то і час застиг, як муха в бурштині.

— А ви можете підказати, як це все виправити?

— Ні, це нам недоступно. Але ми можемо відправити тебе до годинникаря Ганса — він зробив цей механізм, і він відповідальний за те, що сталося.

І навколо хлопчика закружляли в повітрі примарні годинники — і їх було так багато, що він не зміг би їх перерахувати. Хоровод механізмів зупинився лише тоді, коли серед них з'явився хлопчина в кепі та картатій сорочці. Тростина в його руках була прикрашена червоним каменем. Він змахнув своєю тростиною і запитав:

— Що тобі потрібно від мене?

— Допоможи полагодити годинник у вітальні! Інакше час назавжди зупиниться в цьому будинку і моя сестра ніколи не побачить батьків!

— Але ж ти захотів, щоб це все сталося... — примружився хлопчина. — А я всього лише підслухав твоє таємне бажання і виконав його!

— Але я нічого такого не бажав!

— Ні, бажав! Але добре, поверну все, як було — тільки з однією умовою!

— Кажи — зроблю все, що скажеш!

— Ох, необачно ти роздаєш такі обіцянки... — Годинникар Ганс розреготався і кинув тростиною в Рудольфа. — Лови тоді! Будеш ти тепер стежити за часом!

І... зник. Знову закрутилися стрілки старого годинника, розвіявся туман у саду... та тільки про Рудольфа всі забули. Немов його й не було.

Тільки він про те не дуже сумував — ніколи йому не хотілося дорослішати. Так і став жити з привидами й стежити за тим, щоб годинник чарівний ніколи не припиняв свій хід.