ВІДЬМА

— А я тобі говорю, що там живе відьма! — Стенлі вперто струснув головою, і руде волосся його на мить здалося охопленим полум'ям — за спиною хлопця була заграва заходу сонця.

— Ти це вигадав! Вигадав! — Дакс скривився, невдоволено пирхнув і підчепив ногою камінь — той з глухим стукотом відкотився до старого паркану, за яким зеленіла нескошена трава. Це, напевно, був єдиний газон у місті, який не косили і який отруйно зеленів під вицвілим небом Оклахоми. Зеленів німим докором недбалим господарям.

— Ну ось скажи, ти колись бачив, щоб вона сиділа на веранді, як усі поважні старенькі леді? Чи виходила вранці до поштової скриньки? Їй же не пише ніхто — ось і сидить вона, ніби старий павук зі своїми спицями на задньому дворі.

— А може, ця бабця просто не любить людей? Може, в неї колись щось трапилося, може вона взагалі хвора? — наполягав Дакс. Йому було шкода стареньку, з якої сміялися його друзі. А нахабно лізти до неї на подвір'я взагалі здавалося блюзнірством. Окрім того, а що як вона викличе поліцію? Ось тільки не вистачало скуштувати потім батога, яким батько не раз погрожував!

— Хай там як, я йду! — Стенлі склав на грудях руки. —Ти зі мною?

— Ні, — відвів очі Дакс. — Я не хочу!

— Ну і слабак! А я піду і всім доведу, що вона відьма. Сфотографую її, от і буде доказ! — хитро підморгнув Стенлі й дбайливо погладив сумку, в яку сховав «поляроїд».

***

Дакс не дуже любив згадувати те літо, коли зник його друг Стенлі Бітт — рудий смішний хлопчина з розсипом ластовиння на білому, як сметана, обличчі. Поліціянти так і не знайшли його тіло, тому хлопці все ще сподівалися, що одного разу він вистрибне з-за кущів, ніби чортик із табакерки, зробить гримасу і закричить — «А ось він я! Шукали та не знайшли?»

Але час минав — осінь-зима-весна. Знову літо. Батьки Стенлі поїхали з містечка, а хлопчаки ще чекали, що він повернеться.

Раннього ранку, коли містечко ще мирно спало, Дакс вибрався зі своєї кімнати через вікно, твердо вирішивши, що сьогодні він таки дізнається, що ж сталося минулого літа з його другом. Він прокрався стежкою саду, поглядаючи на вікно батьківської спальні, тихо рипнув хвірткою і припустив по курній вулиці до будиночка старої леді, яку вважали відьмою. Так само заріс травою її газон, так само танцювали на вітру білі дзвіночки, темніло все таке ж запорошене скло старого будинку.

Дакс нерішуче відчинив хвіртку, ступив на вузьку стежку, що зміїлась серед пишної зелені. Поки він йшов до ґанку, серце билося дуже часто, і здавалося — ось-ось вистрибне з грудей. З неприємним вереском двері на веранду відчинилися, на порозі з'явилася сухенька сива бабуся — охайна, в синьому батистовому платті старого крою, з мереживами на рукавах і комірі. Вона приємно посміхалася і зовсім не була схожа на стару відьму.

Дакс завмер, не знаючи, що йому сказати.

— А в мене якраз пиріг спікся! — оголосила старенька і запрошено повела рукою у бік хлопчика. — Чи не хочеш м'ятного чаю? До мене так рідко приходять гості!

І Дакс довірливо пірнув у золотисте марево, що тремтіло в коридорі, — це світанок позолотив пил, що танцював у повітрі. Але тільки-но хлопчик почув звук гуркіт дверей, як погляд його впав на фотографію, що стояла на невеличкому столику біля високого дзеркала — на «поляроїдному» фото всміхалася жахлива мерзенна стара з бородавкою на носі.

Несамовитий крик Дакса заглушив гучний сміх старої відьми, а на столику, непомічений другом, у незручній позі завмер Стенлі-статуетка. Безглуздий ковпак гнома спадав йому на очі, а в навіки застиглих порцелянових руках хлопчик тримав вузлик, прив'язаний до ціпка.