БУДИНОК З ТАЄМНИЦЯМИ

Занедбаний будинок біля яру ховав за своїми стінами багато таємниць, і розбишаки Стуонтауна завжди хотіли спробувати проникнути за огорожу, переплетену сухими батогами плюща, але їх зупиняв страх. Казали, що в будинку живуть привиди, і що саме вони викрали містера Блеквуда минулого літа. Його сестра сміялася над чутками і повторювала, що містер Блеквуд просто поїхав на східне узбережжя, але старій карзі ніхто не вірив.

— Невже вам зовсім нецікаво, що ж там, у цьому будинку? — Денні Вайт знову намагався вмовити друзів на вилазку. — Старий Томас, що живе на Персиковій вулиці, бачив там відьму! Справжню!

— Звичайно, після вишневої наливки ще й не те побачиш, — відгукнувся Майкл Томпсон, один з тих, хто був проти походу до будинку. Їхній друг Семмі Ренбі сумнівався, чи варто йти за яр, але завжди підтримував Денні — не хотів бути боягузом.

— Ти злякався! Правда, Денні, він просто боїться! — Семмі глузливо дивився на Майкла.

— І нічого я не злякався! — розлютився той. — Чудово! Ми підемо до будинку, і ви самі переконаєтеся, що ніяких привидів немає, просто декілька безхатьків знайшли там притулок і залякують околиці, щоб їх не викурили з затишного містечка.

І Майкл першим рушив піщаною стежкою, що вела до яру. Зарості полину пахли гірко і дуже дивно, а коли вони закінчилися, перед друзями розкинувся луг з квітучими дзвіночками. Стежка зникла — тут давно ніхто не ходив — і хлопчаки припустилися бігти по високій траві, намагаючись якомога швидше перейти темний яр. Пологий схил його заріс, і спускатися було важко, але незабаром друзі вже дерлися з іншого боку яру, а перед їхніми очима виростала громада чорного на тлі західного неба будинку. Тривожно шелестіло листя на старих в'язах, а на старій дорозі клубочився пил.

— Ну, вперед! — навмисно голосно сказав Денні, щоб не показувати друзям, що йому стало лячно при єдиному погляді на будинок.

Ті переглянулися, але нічого не відповіли, а мовчки зробили декілька кроків до відчинених воріт. Стулки їх здавалися пащею чудовиська, яке зараз заковтне хлопчаків, і вони залишаться полоненими цього моторошного монстра.

Скрипіли гілки дерев, завивав у трубах вітер, але навколо не було ні душі. Ні бездомних, про яких говорив Майкл, ні привидів і відьом, про яких мріяв Денні. Хлопчаки піднялися на веранду, де розгойдувалися гойдалки. Суха герань на вікнах у кольорових пузатих горщиках, пил і павутина, зірвані половиці — було видно, що будинок давно покинутий.

— І що тоді? Втечеш у ліс? У яру будеш жити?

— Та хоча б!..

І Тім блиснув чорними очима — Джону здалося, що вони налилися смолою. Але промовчав, нічого не сказав. Вони впораються.

Обов'язково впораються. Навіть якщо друга полонили чудовиська!

Дивно – будинок виявився зовсім і не страшним.
 

Але тут з неба почувся свист, сміх, і здивовані хлопці побачили стареньку, що летіла на мітлі, - вона зникла в хмарах, наче її там не було.

- Це примара! - сказав Майкл твердо. - Ми очікуємо побачити щось, тому ми це бачимо. Але насправді нічого подібного.

- Ти бачив те саме, що і я? – спитав Денні.

- Відьма на мітлі! Я бачив відьму! - ледь не закричав Семмі. І кинувся геть.

- Нехай біжить! - Денні потягнув Майкла за руку. - Ти залишишся, так?

- Я залишуся і доведу тобі, що немає привидів чи відьом! -  твердо відповів той і відчинив двері.

Денні зробив крок і ледь не впав від здивування - в залі стояла чорноволоса леді - бліда і худа, вона була загорнута в чорний оксамит старовинної вечірньої сукні, а на грудях у неї сяяло діамантове намисто. Денні був на виході, але Майкл закрив двері.

Де поділися інші? Чому тут більше нікого немає?

- Куди ти йдеш? – спитав Майкл.

- Ти що, теж привід?..

- Я ж казав тобі не йти до цього бцдинку, - усміхнувся Майкл, показавши ікла.