ДУХ

— Що ти розповіси мені сьогодні? — Тімоті з цікавістю дивився в нічні очі похмурої тіні, що притулилася на його підвіконні, розкидавши навколо себе осіннє ламке листя. Здавалося, це візерунки на широкому оксамитовому плащі, в який закутується гостя, що з'явилася з-за межі між світами. З того часу, як Тімоті став Тим, Хто Бачить, все більше духів і привидів з'являлися до його будинку, немов скучили за спілкуванням з людьми.

— Я можу розповісти тобі про свої подорожі, — здавалося, це вітер шелестить сухим листям, що тремтить на чорних гілках кленів. Осінь позолотила їх крони, ридаючи холодним дощем над містечком. Осінь принесла з собою цю гостю, і Тімоті був їй за це вдячний.

— А де ти бував? Ти бачила Рим? А стародавній Мемфіс? Афіни? Скільки років ти живеш? — Очі Тімоті загорілися від захоплення. Він любив розповіді примарних духів, любив історії про давно минулі часи.

— Я бачила, як будувалися піраміди, бачила, як зникав у небуття старий світ... бачила фараонів і царів. Але все це — тлін. Листя з кленів, що відніс вітер у країну нездійснених мрій. Що залишилося від прадавніх? Ніхто не пам'ятає, як це було...

На мить запала тиша — дзвінка, немов натягнута струна, вона тремтіла на вітру, готова з виском обірватися. І обірвалася — коли Тімоті знову засипав примарну гостю питаннями. Йому було цікаво все — як будувалися піраміди, що було на місці його містечка в ті часи, коли тут жили індіанці, і нога білої людини ще не ступила на американський континент... Здавалося, потік його питань змете димний згусток з підвіконня, і той розвіється туманним серпанком над кленами. Але привида із радістю розповідала все, що знає, і обоє вони — хлопчик і мара — не помітили, як ніч згустилася, чорнильною темрявою плеснувши в сад.

— Ось і все... Сьогодні ти достатньо почув, і мені час летіти геть... — прошепотіла примара.

— Скажи, куди ти тепер? В Англію? А, може, ще погостюєш у мене? — Тімоті було шкода розлучатися з духом осені. Ті, хто приходив до нього в гості, були небагатослівні і ніби не хотіли розповідати про те, куди веде їх опівнічний потойбічний шлях.

— Ні, я не залишуся — на мене чекають аравійські піски і береги стародавнього Нілу... на мене чекають льоди півночі і південні моря... Мій шлях безцільний, але завдяки тобі я буду знати, що завжди можу комусь розповісти про те, що бачив. Всі ці століття мені не було з ким поділитися знаннями і спогадами... Я літала і не знала — куди хочу потрапити. І тепер всі мої дороги будуть завершуватись тут, у твоєму саду. Я буду прилітати до твого вікна, стукати холодним осіннім дощем у ці шибки, й буду знати — ти чекаєш на мене та мої історії. І нехай зараз мій шлях відведе мене геть — я повернуся!

І порив вітру підхопив тінь і кленове листя, несучи їх в осінню північ — туди, де чекають нові казки та історії.