СЕСІЛЬ І ДЗЕРКАЛО

Сесіль завжди любила дзеркала — їх таємничий спотворений світ, що змінював звичне їй, вабив і зачаровував. Дівчинка годинами могла сидіти перед високим трюмо в гостинній — переплутаний дивний світ, що виднівся у високих дзеркалах саме в цьому місці, був чарівний і привабливий. Далі, у вітальню, тікала червона доріжка килима, праворуч були двері в кімнату батьків (хоча, звичайно, вони ліворуч!), темні меблі і високі вазони з трояндами здавалися крихкими та іграшковими, ховаючись у сутінках кімнати.

Того дня, коли сталася ця історія, Сесіль, як завжди, застигла перед дзеркалом, час від часу притуляючись до прохолодної поверхні чолом, — здавалося, що ось-ось вона розійдеться, немов вода в озері, і шлях до чарівної країни буде відкритий.  Перевернутий світ жив своїм загадковим життям і привабливо виблискував світлом ламп, ваблячи дівчинку до себе.

— Привіт! — раптом пролунало поруч.

Сесіль злякано обернулася — нікого.

— Я тут! У дзеркалі! — пролунало знову — наполегливо, дзвінко.

Сесіль втупилася в перевернутий світ відображень — знову нікого.

— Та де ж ти? — розсердилася вона і раптом злякано охнула — її власне обличчя скорчило кумедну гримасу і показало їй язика. Сесіль-зі-дзеркала смішно зморщила чоло, потім закрутила очима, щось зашепотіла, ну а потім голосно розреготалася.

— Ти така смішна! — крикнув двійник із дзеркала, тикаючи в Сесіль пальцем. — Нумо грати!

— Але як? — цілком резонно здивувалася дівчинка. — Ти — там, я — тут.

— Ми можемо грати в слова! Або ще якісь ігри, де не потрібно торкатися один до одного. А можемо щось робити наввипередки! Завжди можна придумати веселу гру!

— Скажи, а як тобі там? — тихо запитала Сесіль. Їй чомусь не хотілося грати.

— Сумно... — Сесіль-з-дзеркала перестала корчити гримаси, сіла на стілець і більше не всміхалася. — Я тут зовсім сама, коли ти йдеш. І мені немає з ким навіть поговорити. Коли ти дивишся в дзеркало, я хоч можу бачити цей коридор і кімнату... тебе немає — і тільки туман навколо, густий-густий, як молоко. До речі, а яке воно — молоко?

— Несмачне, — відповіла Сесіль, і їй теж стало сумно. Хотілося чимось допомогти відображенню. Але чим? Вона ж не буде завжди-завжди сидіти біля дзеркала? — Скажи, а ти змогла б вийти звідти?

— Так, — тихо відповіла Сесіль-з-дзеркала. — Але якщо ти б побула тут замість мене. Такий закон дзеркала. Не можна, щоб було порожньо...

— Тоді нумо на день поміняємося місцями? — Сесіль зраділа, що зможе виручити свого дзеркального двійника. — Я посиджу в тумані, а ти погуляєш, подивишся на наш сад, на ставок — він одразу за будинком, і там живуть лебеді... Нумо мінятися!

— Нумо!

...З певного часу Сесіль перестала любити дзеркала, чим неабияк здивувала своїх рідних. І вона намагалася не підходити до трюмо в коридорі, прослизаючи повз з опущеною головою — ніби боялася побачити своє відображення...