ХТО ТАКИЙ СМЕРТЬ

Сем Голден вже знав, що таке Смерть, хоч і був зовсім малий. Смерть мала обличчя його дідуся, який одного разу назавжди заснув у своєму кріслі — веранда того дня була залита сонячним світлом і здавалася витканою з бурштинових ниток, що стікали медовою патокою по білосніжних колонах, оповитих мережею зірчастого плюща.  Семмі стояв за однією з цих колон, і його не було видно з ґанку, тому батьки думали, що він у себе в кімнаті або бігає з сусідськими хлопчаками по квітковому лузі біля озера, або гуляє вулицями містечка, або ж ласує морозивом в аптеці містера Фроста.

А Семмі стояв і дивився, як забирають дідуся, він бачив бліду шкіру, всю в коричневих пігментних плямах, бачив, що старий більше не кашляє і не сипить, насилу втягуючи в себе повітря. Очі дідуся здалеку здавалися синіми скельцями, як у вітражах церкви.

Чи було Семмі страшно? Було.

І з того часу, коли хлопчик думав про Смерть, він завжди уявляв її з білою шкірою дідуся, з його пігментними плямами, з такими ж скельцями-очима на гостроносому обличчі. А ще у Смерті був капелюх-ковбойка, який не знімав дідусь, і його ж картата сорочка та шкіряна жилетка. І незмінний батіг.

Семмі нікому не зізнався, що бачив, як помер дідусь, нікому не сказав, що чув останній подих, і ніхто не змусив би його зізнатися в тому, що після цього літнього дня багато чого в його житті змінилося.

Він став бачити й чути те, чого не бачив і не чув ніхто інший. Він не знав, що сталося, не знав — чому, лише здогадувався, що все це якось пов'язано з тим, що він чув, як відлетіло дихання дідуся.

Мама здогадувалася, що з її Семмі щось відбувається, але думала, що той лише сумує за старим, який покинув їх, тому намагалася не приставати до нього. А хлопчик дуже хотів, щоб хоч хтось запитав його про те, що він бачить і чує щоночі! Але дивно — дорослі були ніби сліпі й не реагували на його боязкі спроби розповісти про жахливі примари та Тіні, що приходять з пекла. Як Семмі дізнався про Тіні і про те, звідки вони?.. Та самі ж вони й нашіптували. Приходили вночі, сідали на підвіконня, витріщалися величезними очима, скляними кульками, — точнісінько як у мертвого дідуся! — і шелестіли їхні голоси мертвим, сухим листям. Потім очі темніли, провалювалися, й на блідих обличчях вже не було скелець — була темрява, була ніч, було чорнило.

Так, спочатку Семмі боявся Тіней. Він ховав голову і закривав вуха — щоб не бачити й не чути. Але час минав, Тіні не намагалися його ображати, а дорослі ставали все більш чужими й далекими.

І одного разу вночі Семмі заліз на підвіконня й тремтячою рукою відкрив стулку вікна. Погладив Тінь — вона здалася йому величезною кішкою. І до півночі хлопчик слухав ніч і пісні зоряного неба.

З того часу він більше не бачив уві сні Смерть з обличчям дідуся. Тому що він перестав бачити сни.

* * *

Мама зайшла в кімнату Семмі пізнім серпневим ранком — сонце вже нещадно палило, а син чомусь не спускався на сніданок.

— Семмі! — дзвінко крикнула вона і завмерла на порозі, побачивши порожнє ліжко з незім'ятим простирадлом, немов ніхто не спав тут цієї ночі. Мама часто кліпала очима, ніби намагаючись не заплакати, але сльози все одно покотилися по щоках. Вона кинулася вниз, до їдальні, кричачи: — Джордж! Семмі зник! Наш Семмі!..

Але Семмі більше ніхто ніколи не бачив. Тільки він дивився сумними очима з тіней, які оточували будинок, але на жаль, ніхто не міг почути, як він когось кличе.

А потім прийшов дідусь і повів його на зелені луки, де Семмі стрів їх стару білу кішку, яка щезла три роки тому, і мама казала, що вона втекла. Шкода, що він більше не побачить свій дім, але той, хто бачив Смерть, певно, вже не зможе повернутись.

— Не бійся, — сказав Смерть. — Тут є багато цікавих речей.

І всміхнувся, зовсім як дідусь.