Зла Королева

Гучно стрекотали цикади, а грайливий вітерець ніс запахи м'яти та дощу. День був звичайним днем, але все ж щось стривожило Тіма після обіду. Якось незвично тихо стало в будинку, немов би всі — і мама, і батько, і сестри — заснули міцно-міцно.

Хлопчик спустився вниз і здивовано завмер біля сходів — так і є, всі дружно лежали на дивані, як дрова в дровнику. Тім навіть підійшов перевірити — чи дихають. Дихали. Дивно, подумав він, чиї це витівки? Хлопчик суворо подивився на камін, але звідти глухо прошелестіло: «Це не ми!»

То були примари, що жили в старому будинку.

— А хто тоді? — Тім не показав і виду, що злякався. З цими духами завжди так — нашкодять, потім винувато шарудять під вікном, приносять то ягоди, то каштани, то кольорові скельця.

— Я! Це я їх приспала! Так треба! — почулося каркання величезного птаха. У відкритому вікні зависла крилата тінь.

Тім виріши, що вона сміється над ним. Напевно, Тінь зрозуміла, що іноді він боїться. Але здається, не видасть нікому. Це добре.

— Хто ти? — Хлопчик намагався бути хоробрим.

— Я — вітер над пагорбами, я пил доріг і аромат вересових пусток. Я — та, про яку вечорами розповідають страшні казки. Я — частина цих казок.

Птах влетів у вітальню, закрутився вихором, закричав-закаркав... і ось уже перед Тімом стоїть прекрасна чорноволоса леді в старовинній довгій сукні з пишними рукавами — він бачив такі вбрання на картинках і в музеї.

— Не бійся! Я прийшла з темряви не для того, щоб ображати Того, Хто Бачить, — загадково сказала леді й усміхнулася.

— Вони ж прокинуться? — Тім з тривогою глянув на батьків і сестер.

— Звичайно! Я просто не хотіла, щоб нам завадили, — винувато промовила гостя-темрява.

Тім повірив їй. Чому не вірити? Духи та привиди ніколи ще не ображали його, навпаки, ділилися всім, чим могли, — пам'яттю, казками, чарівними дрібничками. Ось нещодавно крилатий пес катав його по небу — Тім верещав від захвату і торкався вати хмар, смикав за хвіст кошлатий північний вітер. Звичайно, ніхто не знав про те, що хлопчик бачить Тих, Хто Живе У Темряві... а так хотілося іноді всім-всім розповісти. Але не можна — та й все одно не повірять...

— Гаразд. — Тім усміхнувся леді-темряві та ввічливо запитав: — Навіщо ви хотіли бачити мене?

— Ти можеш мені допомогти. Я пройшла сто місячних доріг, пролетіла темряву років — знав би ти, в якій далечині я живу! — щоб попросити тебе про маленьку послугу!

— Але чому ви прийшли саме до мене? — здивувався хлопчик.

— Ти єдиний Той, Хто Бачить, про якого я дізналася. Може, і живуть ще десь такі ж — але мені туди не дістатися. Ти запитав, чим можеш допомогти, — то слухай!.. Я — Зла Королева, і мені потрібно бути... злою, розумієш?

Тім серйозно кивнув. Звичайно, він розумів.

— А я стала занадто жалісливою, всіх мені шкода, шкодити людям розучилася, зачарувати-згубити принцесу не змогла... Тому… Тримай! — Королева простягнула хлопчикові банку, в якій билося справжнісіньке... серце. — Буде у тебе на зберіганні.

— А як же ви без нього? — Тім взяв банку, притиснув до себе. Тук-тук-тук, стукало серце Злої Королеви. «Бережи-мене-мій-друже», — проспівало воно раптом.

— А я без нього відпочину! Прощавай, Тім! — Королева знову перетворилася на птаха, змахнула крилами, і тільки її й бачили.

А хлопчик пішов ховати банку зі співучим серцем. Треба ж, яка відповідальність тепер на ньому!