ТІНІ

Хто такі ті, хто не сплять ночами? Хто такі ті, хто кричать та виють у вечірніх сутінках саду? Звідки вони прилетіли в тихе луїзіанське містечко, якими стежками вони ходили, які вітри були їхніми крилами?.. Хто б вони не були, ці згустки кошмарних тіней і видінь, які б шляхи не розстилалися перед ними в місячні ночі, а був тільки один хлопчик, який не боявся їх. Тімоті, що жив у будинку на Гарден-стріт, був Тим, Хто Бачить. Ні батьки, ні друзі, ні вчителі не бачили того, що бачив Тімоті —  він міг розгледіти і рвані чорні хмари над трубами будинків, і крилатих не-людей, прозорих, як скло, і вмів розмовляти з осінніми вітрами, що несуть сухе листя по асфальту, граючи з ним, насолоджуючись прогулянками під дощовим небом. А там, високо-високо, хлопчик бачив, як кружляють духи передзимового дня, і вони на вигляд як сніжинки — тільки набагато, набагато більші!

... І Тімоті сидів цілими днями й вечорами на підвіконні біля відчиненого вікна — звичайно, якщо не потрібно було займатися домашніми справами або готуватись до школи. Він сидів і дивився в ікласту, крилату темряву, що падала на вулиці його містечка, намагаючись проникнути в кожен будинок, кожен сад. І не було йому спокою — хотілося теж гарчати, кричати, плескати крилами, бігти слідом за місячним променем, летіти, відзиваючись дзвіночками на плащі, ланцюжками на капелюсі (так, саме костюм до Дня Святих знадобився б в ці дні), йому хотілося, хотілося, хотілося так багато!.. Тим більше, що і духи, всі ці гості осінньої луїзіанської ночі, що несли запахи болота та річкового мула, прилітали до вікна Тімоті, щоб розмовляти з ним, — беззвучно та безшумно, вони перешіптуватися ледь чутно... так тихо, що звичайним людям здавалося, це вітер грає листям каштанів або виє в трубах будинків.

— Гей, ти тут? — запитає Тімоті Темряву, що плескається в саду.

— Тут... — шепоче Темрява.

— Тут-тут-тут... — простукає краплями дощу по підвіконню.

— Як гарно... — шелестить вітер, піднявши опале листя.

— Візьми мене з собою! — крикнув хлопчик і заплющив очі, злякавшись свого гучного окрику.

— З собою? — хитнулася завіса Темряви.

— Навіщо? — завмер вітер.

— Ти не наш... — просвистіли тіні, що повисли на гілках дерев.

— Але я можу політати з тобою! — раптом метнувся вітер, коливаючи нічне холодне повітря. — Я можу підняти тебе високо-високо... Але чи захочеш ти повернутися?

— Так... там занадто добре... — Темрява опустилася поруч з Тімоті на підвіконня, і він відкрив очі, погладив її, ніби пухнасту тварину. Темрява задоволено занявкала.  Як кішка.

— Я хочу, так хочу! — Тімоті схопив вітер за його осінні крила, вчепився в них міцно-міцно. — Неси мене! Неси ж!

І осінній дух-вітер поніс! Небо розстелялося перед Тімоті зоряним покривалом, небо здавалося йому глибоким колодязем — бездонним, наповненим чорною водою, небо кликало його, чекало... наповнене цілою зграєю привидів і Тих-Кого-Не-Звуть.

...А наступного дня, в Переддень Всіх Святих, Тімоті одягнув свій дзвінкий, дзвоновий-гучний костюм і помчав з друзями по Гарден-стріт — лякати, верещати і кидатися яйцями на честь найдовшої ночі в році.