Розділ 17. Ніч Хеловіну

Над школою опустилася ніч — густа, холодна, неприродна.
Повітря дзвеніло, мов натягнута струна, а з неба сипав не сніг, не попіл — дрібні чорні іскри, які розчинялися, торкнувшись землі.

Старовинний годинник у башті пробив перший удар.
Потім другий.
Файра стояла посеред зали, де колись відбувалися святкові бали. Тепер там висіли лише клапті тіні, що ворушилися, наче живі.

— Тринадцять ударів, — прошепотіла Ніла. — Коли пролунає останній — браму буде відкрито.

Навколо стояли друзі: Мортус із срібним клинком, Рен у звіриній формі, Мірра, що тримала над головою кристал світла.
Файра тримала ліхтар Ноктюрни. Усередині нього палало світло — не полум’я, а серце.

Дев’ятий удар.
Повітря розірвалося хрипом.
Із підлоги, немов із чорного дзеркала, піднявся трон — зроблений із уламків скла й кісток.
На ньому сиділа Порожня Королева.

Її сукня була зіткана з тіней, обличчя — без рис, лише губи, що посміхалися.
Її голос — як шепіт з усіх сторін:
— Ти — моє віддзеркалення. Те, що втікло. Тепер повертайся в мене, Файро.

Файра зробила крок уперед.
— Я не твоє віддзеркалення. Я — вибір.

Королева розсміялася — звук, схожий на дзвін розбитих дзеркал.
— Вибір? У цьому світі вибору не існує. Лише рівновага. Я — темрява, що приходить за кожним світлом.

Десятий удар.
Навколо почали падати дзеркала — десятки, сотні, що з’явилися з повітря.
У кожному Файра бачила себе — але щоразу трохи іншу:
Файра-зрадниця, Файра-страх, Файра-тінь, Файра-безсердна.

— Це ти, — сказала Королева. — Усі твої відображення. Ти можеш знищити мене лише прийнявши їх усі. Але тоді — зникнеш сама.

Файра заплющила очі.
Вона згадала Ноктюрну.
Її голос, що лунав, як молитва: "Смерть — це форма світла."

Вона вдихнула — і ступила в перше дзеркало.
Холод. Біль. І спалах пам’яті.

— Я не боюся тебе, — сказала вона своєму відображенню.
І коли відкрила очі, темрява в дзеркалі згасла.

Вона пройшла друге, третє, п’яте.
Кожного разу — біль, кожного разу — частинка її полум’я згасала.

Одинадцятий удар.

Рен кинувся до неї:
— Досить! Ти згориш!
— Я маю це зробити. Інакше згорить усе.

Дванадцятий удар.

Королева піднялася з трону. Її обличчя розділилося — одна половина чорна, інша біла.
— Останній крок, — промовила вона. — Увійди в мене, і світ буде зцілений.

Файра стояла навпроти неї.
Світло в ліхтарі тремтіло.
— Ти хочеш, щоб я стала тобою. Але я вже була тінню. І обрала — бути вогнем.

Тринадцятий удар.

Зала вибухнула сяйвом.
Файра підняла ліхтар і кинула його прямо в груди Королеви.
Світло спалахнуло, мов сонце, що прорвало ніч.

Королева закричала — її тіло розсипалося на уламки скла.
Але разом із нею почала розчинятися і Файра.

— Ні! — закричала Ніла, кинувшись уперед. — Ти ж обіцяла повернутись!
— Я повернусь, — прошепотіла Файра. — У світлі.

Її силует став прозорим, але очі сяяли полум’ям, яке не гасне.
— Рен… — вона посміхнулася. — Бережи їх. І школу.

Коли останній уламок Королеви впав на підлогу, тіні зникли.
Зал наповнило ранкове світло.
Школа дихнула — вперше спокійно.

Через тиждень після тієї ночі учні зібралися на подвір’ї.
У небі світив місяць — наполовину темний, наполовину золотий.
Посеред подвір’я стояв ліхтар. Він палав сам по собі — м’яким теплим світлом.

Мортус сказав тихо:
— Вона стала тим, ким мала бути. Полум’ям, що ніколи не згасне.

Ніла посміхнулася крізь сльози:
— Вона тепер частина школи. Її дух тут.

Рен підняв голову.
У світлі ліхтаря він побачив на мить знайоме обличчя — Файра усміхалася.
Потім — лише вогонь.

— З днем Хеловіну, — прошепотів він.

І коли вітер пройшовся над землею, ліхтар спалахнув трохи яскравіше, мов хтось відповів йому звідти, з іншого боку дзеркала.