Розділ 16. Повернення Ноктюрни

Повітря навколо школи стало густим, мов дим після грози.
Стіни, що ще вчора здавались мертвими, поволі пульсували, ніби під ними билося серце.
Коридори наповнив звук, схожий на подих — довгий, глибокий, наче хтось стародавній прокидався після віків сну.

Файра стояла на подвір’ї, тримаючи ліхтар, який уже не світився полум’ям — він випромінював чисте світло, подібне до сяйва світанку.
Позаду неї стояли Ніла, Рен і Мортус.
Усі відчували — зараз щось зміниться назавжди.

— Вона… дихає, — прошепотіла Ніла. — Школа. Вона живе.

І справді — арки зігнулися, вітражі засяяли. У вікнах промайнуло обличчя — жіноче, з темними очима, сповненими суму й величі.
Мадам Ноктюрна.
Та вже не зовсім та, якою вони її знали.

Вона вийшла зі світла, ніби з води. Її силует був напівпрозорий, а тінь за спиною рухалася окремо від тіла.
На її шиї висів чорний амулет — тріснутий, із якого виривався срібний дим.

— Ви розбудили те, що я так довго тримала в полоні, — промовила вона. Її голос лунав одразу з усіх кутів школи. — Полум’я пам’яті… і темряву забуття.

Файра ступила вперед.
— Ви знали, що це станеться.
— Я сподівалась, що ні, — Ноктюрна посміхнулася сумно. — Але світ не прощає обманів. Кожен раз, коли ми закривали двері у минуле, воно чекало лише нагоди відкритися саме.

Вона підняла руку, і школа відгукнулася — вікна дзенькнули, ніби голоси дітей, які давно зникли.
— Ця академія — не просто місце. Це судина для душ, що шукали знання і не знайшли спокою. Тепер вони знову прокинулися.

Навколо них почали з’являтися постаті — учні з минулих епох, примарні, прозорі. Вони дивилися на Файру з надією, страхом і подивом.
Серед них вона побачила знайоме обличчя — дівчинку з рудим волоссям, ту саму, яку бачила в дзеркалі “кімнати без віддзеркалень”.

— Вона прийшла, — сказала примара. — Полум’я повернулося.

Ноктюрна схилила голову.
— Так. Але тепер я вже не вчитель. Я — те, що залишилося між світом живих і тіней.

Її очі заблищали — наполовину чорні, наполовину золоті.
— Файро, твій вогонь розбудив мене. Але він також розбудив Порожню Королеву. Вона прокинеться в ніч Хеловіну, коли дзвін проб’є тринадцять разів. І тоді або ти з’єднаєш світло й тінь остаточно, або все зникне в порожнечі.

— Ми не дамо їй зруйнувати світ, — відповіла Файра твердо. — Ми разом.

Ноктюрна глянула на неї — і в її погляді вперше за довгі роки не було холодної відстороненості.

— Разом… — повторила вона тихо. — Як колись ми з Мортусом.

Мортус підняв голову.
— Ти… пам’ятаєш мене?
— Завжди пам’ятала, — прошепотіла вона. — Просто не могла зізнатися.

І на мить її тінь стала цілковито людською.
Та потім чорний дим із амулета почав обвивати її тіло, і очі Ноктюрни засвітилися червоним.

— Вона… пробуджується! — крикнула Ніла.
— Це не вона, — Файра підняла ліхтар. — Це Королева використовує її тіло!

Школа затремтіла. Стовпи розкололися, над ними згустилася хмара темної енергії.
Із неї з’явився силует — висока фігура з короною зі скла і темного полум’я.
Її очі сяяли пусткою.

— Нарешті… — пролунало навколо. — Мій вогонь знайшов шлях назад.

Ноктюрна впала на коліна, притискаючи амулет.
— Файро… тільки ти можеш завершити угоду. Спали амулет. Спали мене.

Файра застигла.
— Ні. Я не можу.
— Якщо не зробиш цього, вона використає мене, щоб відкрити браму Порожнечі. Ти ж бачиш — я вже не людина.

Мортус ступив уперед, але Ноктюрна жестом зупинила його.
— Це її випробування. Як колись було моїм.

Файра дивилася на ліхтар. Світло в ньому тріпотіло, наче серце.
Вона підійшла ближче, поклала лапу на амулет.

— Пробач мені, — прошепотіла вона.
— Ти робиш правильно, — відповіла Ноктюрна. — І пам’ятай — смерть не завжди кінець. Інколи це форма світла.

Вогонь охопив амулет.
Крик, подібний до тисячі голосів, наповнив повітря, і школа затремтіла в останній раз.
Потім — тиша.

Коли дим розвіявся, Файра стояла серед руїн старого крила.
На підлозі залишилася лише срібна квітка, що світилася слабким сяйвом.
Мортус підняв її.
— Вона залишила знак.

Файра підняла голову.
У небі над школою засвітився новий місяць — роздвоєний, світлий і темний одночасно.
— Вона повернеться, — сказала Файра. — Але вже не як тінь. А як та, хто пам’ятає 

світло.

Рен поклав лапу їй на плече.
— Тоді ми дочекаємося її. Разом.

І школа, відновлена вогнем, зітхнула востаннє того вечора — не як зруйнована будівля, а як жива істота, що прокинулася після сну.
Бо тепер у її серці знову палало полум’я, що пам’ятає.