Розділ 15. Полум’я, що пам’ятає

Темрява всередині проходу була схожа не на звичайну тінь — вона дихала.
Кожен подих здавався холодним, як подих стародавньої безодні.
Файра ступала обережно, ліхтар у її лапах світився рівно, немов відчував — зараз не можна боятися.

— Куди ми йдемо? — прошепотіла Ніла, тріпочучи крилами.
— У минуле, — відповіла Файра. — Я це відчуваю.

Ступаючи далі, вони раптом вийшли у простір, де не було стін.
Перед ними — небо, вкрите чорними зорями, і безкрайній круг із вогню.
У центрі стояла постать — жіноча, висока, у чорному плащі, зі смолоскипом у руці.
Полум’я смолоскипа не горіло — воно співало.

— Це… вона? — прошепотіла Ніла. — Перша хранителька?
— Це Полум’я, що пам’ятає, — промовив хтось позаду.

Вони озирнулися — і побачили Мортуса. Його тінь тремтіла, очі світилися вогнем, але не людським.

— Ви прийшли туди, куди навіть я не насмілювався зайти, — мовив він. — Сюди, де горить вогонь першого Хеловіну.

— Поясни, — сказала Файра. — Що це за місце?

Мортус повільно підійшов до кола.
— Колись, задовго до того, як з’явилася ця школа, існувала ніч, коли світло і темрява об’єдналися. Не для війни, а для рівноваги.
Тоді з полум’я і тіні народилося перше створіння — Лисиця Вогню. Її назвали Файра, бо вона несла жар життя і відбиток смерті водночас.

— Це… я? — вона відчула, як лапи стали важкими, мов з каменю.
— Ти — її відлуння. Її вогонь розділили, щоб зберегти світ у рівновазі. Одна частина — світла, інша — темна. Світла живе в тобі. Темна — в тій, яку ти бачила у дзеркалі.

— То “чорна Файра” — не копія? — Ніла затремтіла. — Вона — частина її душі?
— І твоя, — підтвердив Мортус. — Вона не ворог. Вона — половина.

Файра стояла нерухомо, а її ліхтар почав тьмяніти.
Раптом із кола вогню вийшла та жіноча постать. Її обличчя було спокійним, а очі світилися вогнем без полум’я.
Вона говорила тихо, але кожне слово лунало в повітрі, наче дзвін:

— Кожного Хеловіну ми платимо ціну за рівновагу. Коли хтось торкається Тіні, він пробуджує обидві сили — і світло, і морок. Ти, дитя мого вогню, пробудила стару угоду.

— Але я не хотіла…
— Угода не питає бажання, — відповіла жінка. — Вона лише чекає моменту, коли страх і відвага торкнуться одна одної. І тоді настає Хеловін.

Полум’я навколо них змінило колір — з помаранчевого на темно-синій.
Кожна іскра, що падала на землю, перетворювалась на маленьке відображення — фрагменти минулого.
Файра побачила: школу, ще не прокляту, де Ноктюрна стояла молодою і усміхненою. Біля неї — Мортус, ще живий, а не напівтінь.

І раптом — інше видіння.
Мадам Ноктюрна підписує договір із чорною тінню, а позаду неї стоїть жінка з лисичим хвостом.
Її очі сяють червоним — і Файра зрозуміла: це вона.

— Я… вже робила це?
— Так, — відповів Мортус. — Ти укладала угоду, щоб зупинити першу Пожирачку. Але заплатила пам’яттю. Кожне перевтілення забирає частину твоєї душі.

— І скільки залишилося? — спитала вона тихо.
— Досить, щоб знову зробити вибір, — відповіла та жінка з кола. — Або згоріти разом із тінню, або злити полум’я й морок в одне ціле — і стати тим, ким завжди була.

Ніла торкнулася її крила.
— Якщо ти згориш, згорить і школа.
— Якщо не зроблю цього — світ стане порожнім, — прошепотіла Файра.

Рен зробив крок уперед.
— Тоді ми підемо з тобою.

Але вогонь раптово піднявся, і між ними виникла стіна полум’я.
Жінка у вогні поглянула просто у Файру:
— Ніхто не може супроводжувати тебе туди, де зустрічаються відображення. Це твоя пам’ять і твій вибір.

І в ту ж мить полум’я знову заспівало.
Звуки були схожі на стародавню пісню — про світ, що колись світився теплом, і про тінь, що завжди поверталася, коли серця ставали холодними.

Файра зробила крок у середину кола.
Полум’я не обпікало — воно обіймало.
Кожен спогад, кожен біль, кожен шепіт темряви проходив крізь неї.

— Я пам’ятаю, — прошепотіла вона. — Пам’ятаю перший вогонь. І я не дам йому згаснути.

Із полум’я вирвався крик — це була її Тінь.
“Не залишай мене!”
— Я не залишаю, — відповіла Файра. — Я приймаю тебе.

Світ навколо вибухнув світлом.
І коли воно стихло, Файра стояла одна.
Ліхтар у її лапах горів чистим золотим вогнем.
Він не обпікав. Але грів.

Мортус глянув на неї — і в його очах блиснула іскра гордості.
— Ти зробила те, чого не зміг ніхто з нас, дитя вогню. Ти змусила полум’я пам’ятати.

Файра підняла голову, і на її обличчі відбився місяць — не білий і не чорний, а срібно-золотий, як нове світло після ночі.

— Тоді час настав, — сказала вона. — Тінь Пожирачка прокинеться в ніч Хеловіну. І я зустріну її не як полум’я чи тінь… а як те, чим я стала.

І ліхтар у її лапах спалахнув сильніше, прокладаючи дорогу назад — до школи, де почалася історія.