Розділ 14. Кімната без віддзеркалень

Ніч опустилася на школу густим серпанком.
Місяць ховався за хмарами, і лише поодинокі свічки на стінах освітлювали довгі коридори.
Файра стояла біля старого годинника, що зупинився рівно опівночі, тримаючи у лапах ліхтар.
Поруч із нею — Ніла, сова-відьмочка з величезними очима, і Мірра — чорний кіт із білою плямою на грудях.

— Ти впевнена, що це добра ідея? — тихо запитала Ніла. — Мадам Ноктюрна завжди казала: “До забороненого крила не ходять навіть тіні.”
— А тепер тіні всюди, — відповіла Файра, міцніше стискаючи ліхтар. — І якщо ми не знайдемо, що зупиняє їх появу — скоро не залишиться нікого, хто пам’ятає, як виглядає світло.

Вони рушили вузьким проходом, що вів униз, під школу. Повітря ставало холоднішим, а вогник у ліхтарі раз по раз тремтів, наче боявся.
Кам’яні стіни були вкриті дивними символами — половина вигравірувана вогнем, інша — затінена, ніби спалена холодом.

— Це не просто руни, — прошепотіла Ніла, проводячи крилом по написах. — Це... застереження.

Файра відчула, як щось темне рухається позаду. Вона різко обернулася — і ледь не вдарила ліхтарем Рена, хлопця-вовкулаку.

— Ти?! — вона аж відсахнулася.
— Ти думала, я дам вам спуститись самотужки? — він посміхнувся своїм хижим усміхом, у якому на мить заблищали ікла. — У мене є причина знати, що там унизу.

— І яка ж?
— Мій брат... зник тут три роки тому. Під час нічної варти. Він теж бачив “порожніх”.

Вони мовчки рушили далі.
Через кілька хвилин тунель закінчився високими дверима, схожими на дзеркало, але… без відображення. Лише гладка чорна поверхня, наче застигле озеро без місяця.

Мірра насторожено вигнула спину.
— Це вона… Кімната без віддзеркалень.

Файра поклала лапу на холодний метал. Усередині щось ніби ворухнулося. Потім двері самі відчинилися з тихим скреготом.

Всередині панувала порожнеча.
Жодного звуку, жодного блиску.
Навіть відлуння їхніх кроків ковтала темрява.
На стінах — старі портрети учнів, але всі без облич.
У центрі — кам’яний стіл, на якому лежав старовинний предмет: свічка з чорного воску, що горіла без полум’я.

— Це що, магічна пастка? — запитала Ніла.
— Це Серце Хеловіну, — відповів Рен, дивлячись на свічку. — Воно забирає відображення тих, хто торкається його полум’я. І… утримує їх у собі.

Раптом полум’я почало ворушитися, і в повітрі з’явилися шепоти.
Голоси тих, хто колись був тут.

“Ми не змогли втримати… тінь росте…”
“Вона годується страхом… і тепер голодна…”

Файра зробила крок уперед.
Її власна тінь лягла на підлогу — але не повторила її рухів.
Вона посміхнулася.

— Ні! — вигукнула Ніла. — Не дивись у тінь!

Але було пізно.
Тінь відірвалася від підлоги й стала поруч із нею. Та сама “чорна Файра” дивилася на неї, мов у дзеркало.

— Ти прийшла сюди, щоб зупинити мене? — спитала вона лагідно, майже співчутливо. — А я лише хочу зробити те, що не змогла Ноктюрна. Визволити нас усіх.

— Визволити? — Файра стискала кулаки. — Ти хочеш стерти межу між світлом і темрявою!
— А хіба ти не втомилася від вибору? — прошепотіла Тінь. — Бути доброю, поки всі навколо бояться тебе? Бути вогнем, що гріє інших, але обпікає себе?

Вона простягнула лапу.
— Дозволь мені згоріти замість тебе. І ти більше не відчуєш страху.

Файра на мить завмерла. У її очах блиснув відблиск полум’я, і здавалося — вона вагається.
Та Рен рикнув, кинувшись між ними.
Полум’я свічки спалахнуло, і кімната здригнулася.

Світло розірвало темряву на частини.
Тінь заволала — не від болю, а від люті.

“Ти не врятуєш їх, Файро. Бо вони вже порожні!”

І вона зникла, залишивши по собі лише попіл, що світився темно-червоним.

Файра опустилася на коліна, серце билося скажено.
— Вона… була всередині мене. І тепер… вирвалася.

Ніла торкнулася її крила.
— Не зовсім. Її частина ще з тобою. І саме вона зможе зупинити решту.

Файра підняла погляд.
Попереду, в глибині кімнати, відкрився новий прохід — вузький, схожий на тріщину між світами.
Із нього долинав шепіт:

“Далі йди — і дізнаєшся, хто справді запалив перше полум’я Хеловіну.”

Вогонь у її ліхтарі спалахнув знову.
І, не озираючись, Файра ступила у темряву.