Розділ 13. Мадам без обличчя

Світло ранку ледве пробивалося крізь густий туман, що вкрив Школу Сутінків. Повітря було важке, наповнене запахом воску, пилу та страху, який ніби просочив кожен камінь.

Файра прокинулася від того, що хтось стукав у двері.
— Файро, — почувся тихий голос Ніли. — Вставай. Сталося щось… страшне.

Вона розплющила очі. Сон ще тримав її, але холод, що тягнувся з підлоги, швидко відібрав рештки дрімоти.

Файра відчинила двері — і побачила в коридорі натовп учнів. Усі були бліді, з переляканими очима. На стіні, над великим гобеленом із символом школи, тремтіли свічки, а посеред натовпу стояв професор Мортус. Його тінь на стіні ворушилася незалежно від нього самого.

— Мадам Ноктюрна… зникла, — промовив він тихо, але так, що всі почули. — У її кабінеті лише… порожнє крісло. І — ось це.

Він підняв темну вуаль. Колись вона належала директорці. Тепер — лише шматок тканини, у якому чорніла пляма, схожа на спалену руку.

— Ніхто не входить у Західне крило, — продовжив Мортус. — Там щось пробудилося.

Файра зустрілася поглядом із Нілою.
— Прокляття Хеловіну… — прошепотіла сова-відьмочка. — Воно почало діяти.

Після уроків Файра, Ніла і кіт Мірра пробралися до кабінету мадам Ноктюрни. Двері були напіввідчинені. Усередині — запах гару та старих чар. На столі лежали згорілі пергаменти, але один аркуш лишився цілим.

На ньому — малюнок обличчя.
Без очей. Без рота.
Підпис: “Коли лице зникає — істина говорить.”

Файра торкнулася аркуша — і повітря навколо затремтіло. Дзеркала на стінах наповнилися чорною рідиною, у якій з’явилися силуети.
Людські. Але без облич.

— Це вони… — прошепотіла Ніла, ховаючись за Файрою. — Учні, що зникали роками. Їхні тіні лишилися тут.

Одна з постатей вийшла з дзеркала. Тіло — як із попелу, а поверх нього — шматки шкільної уніформи.
Воно повільно підняло руку, торкнулося до стіни — і написало:

“Вона нас продала Тіні. Тепер — її черга.”

Файра зробила крок назад.
— Кого ви маєте на увазі? Мадам Ноктюрну?

Тиша.
А тоді всі дзеркала одночасно тріснули.
З уламків повільно склалася нова форма — висока, темна, у знайомій чорній сукні. Але там, де мало бути обличчя… було лише гладке скло, що відбивало Файру.

— Діти, — промовив голос, глухий, мов із-під землі. — Я все ще тут.

Це була Мадам без обличчя.
Вона рухалася, як жива, та кожен її крок змушував підлогу замерзати.

— Ви… не Ноктюрна, — прошепотіла Файра.

— Я — те, що від неї залишилось, — відповіла постать. — Вона колись уклала угоду, щоб захистити школу. Але тінь завжди бере своє.

Раптом дзеркала знову наповнились тінями, які прошепотіли:

“Вогонь має заплатити. Вогонь має згаснути.”

Мадам без обличчя підняла руку — і повітря навколо Файри стало важким, липким, як дим.
Та раптом позаду спалахнуло світло. Мірра, кіт, стояв на шафі, очі його сяяли, а лапи палахкотіли синім полум’ям.

— Не чіпай її! — пролунав його шипінням голос.

Постать застигла.
Тоді повільно обернулася й промовила:

— Тоді вона заплатить іншим шляхом. У ніч Хеловіну.

І зникла, розсипавшись пилом, що повільно осідав.

Файра прокинулася від того, що щось стукало у вікно.
То був чорний ворон. Його очі світилися білим, а в дзьобі він тримав клаптик тканини — чорної, як ніч.
Коли вона відчинила вікно, птах кинув її на ліжко й каркнув:
— Без обличчя… без обличчя…

Файра кинулася до дверей — і вибігла в коридор.
Учні метушилися, хтось плакав, хтось шепотів молитви.
На сходах стояв професор Мортус. Його плащ був порваний, а очі — червоні від безсоння.

— Що сталося? — запитала Файра.

— Мадам Ноктюрна зникла, — коротко відповів він. — Її покої порожні. Але… щось залишилося.

Вони рушили до кабінету директорки.
Двері були відчинені навстіж. Всередині — темрява, така густа, що навіть полум’я свічок гасло, не торкнувшись порогу.
На підлозі лежала чорна вуаль. Та сама, яку Ноктюрна носила на балу.
І під нею — щось, що виглядало як лице, намальоване кров’ю на камені.

— Це не може бути… — прошепотіла Ніла, що підійшла слідом.
Мортус нахилився, провів пальцями по символах.
— Це не лице. Це знак поклику. Її забрали зсередини дзеркал.

Тінь по стінах ворухнулася.
Дзеркала по всій кімнаті раптом задрижали, і з них вирвалися обличчя — без рис, без очей, лише порожні овали.
Вони повільно сповзали зі скла, капаючи тінню, немов воском.

— Назад! — крикнув Мортус, малюючи в повітрі знак полум’я. — Це “порожні”, слуги Пожирачки!

Одна з тіней підповзла до Файри. Її порожня голова хитнулася, і з глибини пролунало:
— Твоя Ноктюрна — перша. Ти — наступна.

Файра зробила крок назад, але позаду щось холодне торкнулося її хвоста.
Вона озирнулася — і побачила себе.
Ту другу. З чорними очима.

— Я казала, — усміхнулася чорна Файра. — Ми міняємося місцями. Ноктюрна просто зробила вибір раніше.

Полум’я у справжньої Файри спалахнуло, але було крихке, немов хворе світло.
Вона намагалася вдарити тінь, але та лише розтанула, залишивши за собою шепіт:

“Вогонь згасне. І обличчя стануть одне.”

Коли все стихло, кімната була порожня.
Лише на стіні залишився напис, ніби вигравіруваний вогнем:

«Хеловін близько. Коли остання свічка згасне — школа стане дзеркалом.»

Файра опустила очі.
На її долоні від тепла залишився знак — такий самий, як у Ноктюрни.
Коло, розділене навпіл: половина вогню, половина мороку.

І тоді вона зрозуміла:
Прокляття не просто пробудилося.
Воно вибирає нову хранительку.

Тієї ночі знову повіяв холод.
А в темному дзеркалі на місці обличчя Мадам Ноктюрни з’явилося нове — ще не зовсім сформоване, але вже знайоме.

І коли в коридорах згасли всі свічки, хтось тихо прошепотів: