Розділ 12. Маскарад тіней

Школа Хеловінського Місяця гуділа від підготовки.
По коридорах літали чарівні свічки, гарбузи усміхалися різьбленими пащами, а з верхніх балконів спускалися стрічки з павутиння, що мерехтіло у світлі факелів.

Це був вечір Маскараду Тіней — головного свята Академії.
Свята, де кожен мав сховати своє обличчя за маскою… щоб показати, ким є насправді.

Файра стояла біля дзеркала у своїй кімнаті, нервово поправляючи маску вогненної лисиці.
Вогонь на її хвості горів м’яко, але вже без звичного тепла — холодним світлом, як від місяця.

— Ти певна, що хочеш йти? — прошепотіла Ніла, тримаючи власну маску сови.
— Якщо не піду, усі подумають, що я боюся, — відповіла Файра. — А я повинна показати, що ще сильна.

Кіт Мірра застрибнув на підвіконня, його очі світилися зеленим.
— Будь обережна, — сказав він низьким тоном. — У цю ніч навіть маски можуть дивитися у відповідь.

Велика Зала світилася.
Сотні учнів танцювали під готичну мелодію, що виконували примарні скрипалі — тіні, які колись теж були учнями.
На столах — гарбузові пироги, келихи з блискучим еліксиром, і солодкий аромат кориці, що змішувався із запахом диму.

Файра ступила в залу, і всі голови повернулися.
Її полум’я відбивалося у кришталевій люстрі, відкидаючи червоні відблиски по стінах.

— Ти виглядаєш дивовижно, — почувся за спиною голос.
Вона озирнулася. Перед нею стояв хлопець у масці ворона.
Чорний плащ, гострі очі — знайомий.
— Ти Рен… — мовила Файра.
Він кивнув.
— Я чув про тебе. Про дзеркала. І про тінь, що говорить твоїм голосом.

Файра спробувала усміхнутися:
— У цій школі кожен має свої тіні.

Музика стала гучнішою.
Рен простягнув лапу.
— Танцюєш?

Вони кружляли посеред натовпу.
Маски оберталися, свічки гойдалися у повітрі, а під ногами — підлога світилася, немов вода.
Файра майже забула про страх, коли помітила… щось.

Біля балкона стояла вона сама.
Та сама сукня, та сама маска, лише полум’я у хвості було чорним.

— Рен… — прошепотіла Файра. — Ти це бачиш?
Він глянув у той бік і похолов.
— Це… ти?

Чорна Файра підняла келих і посміхнулася.
Мить — і всі свічки у залі згасли.

Запала темрява.
Тиша.
А потім — тихий шепіт:

— Хто справжня?

Світло спалахнуло знову — але щось було не так.
Учні стояли нерухомо, всі в однакових масках, облич не видно.
І кожна маска обернулася до Файри.

— Вона прийшла на свято, — пролунали десятки голосів. — Лисиця з вогню. Вона горітиме для нас.

Музика змінилася — тепер вона звучала, наче крики.
Файра схопила Рена за лапу:
— Це не свято! Це пастка!

Вони побігли до дверей, але ті раптом зникли.
Навколо — лише дзеркальні стіни.
І у кожному відображенні — інша Файра.
В одній — із пустими очима. В іншій — у крові. У третій — зовсім без обличчя.

— Не тікаєш від мене, — прошепотіла темна тінь. — Ми станемо одним, як було задумано.

Файра запалила полум’я в долонях, але воно не гріло.
— Я не стану тобою! — крикнула вона.
— Тоді ти зникнеш, — відповіла чорна.

Мить — і дзеркала вибухнули срібним пилом.
Коли все стихло, учні знову стояли посеред залу, мов із заціпеніння вийшли.
Свічки палали звичайним вогнем.
Музика звучала знову.

Але дзеркала по стінах… більше не відображали Файру.
У них — лише темна постать, що усміхалася, тримаючи келих, повний тіней.

— Вона… з’явилася, — прошепотів Рен, коли вони вибралися з зали.
— Так, — відповіла Файра тихо. — І тепер усі думають, що це була я.

Її полум’я тьмяно миготіло.
Здавалося, що десь поруч хтось дихає тим самим ритмом.

“Не бійся, — шепнув голос у голові. — Ми просто міняємося місцями.”

І за спиною Файри на мить майнула чорна тінь — точна копія її самої.

Свято завершувалося.
Учні розходилися по кімнатах, сміялися, обговорювали костюми — ніхто, здавалось, не помічав дивного, що сталося.
Тільки Файра стояла в темному коридорі, біля тріснутого дзеркала.

Воно все ще тремтіло, мов живе.
У його глибині повільно ворушилася чиясь постать.
Тінь із її очима.
Із її голосом.
Із тією самою усмішкою.

— Ти не можеш тут бути, — прошепотіла Файра, торкаючись холодної поверхні.
Від дотику по шкірі пробіг мороз.
— Ти вже впустила мене, — відповіла тінь. — І тепер нас двоє.

Раптом її відображення підняло лапу й поклало її до скла — точно навпроти її долоні.
На мить Файра відчула… пульс.
Свій. І не свій водночас.

“Ми поділимо це тіло, Файро. Світ забув, що кожне полум’я має другу сторону — дим.”

Вогонь у її хвості згас, залишивши лише бліде світло.
Усе навколо — холодне. Наче ніч зупинилася, дивлячись просто в неї.

Позаду тихо скрипнули двері.
То була Ніла.
— Файро? Ти ще тут? Усі вже пішли.
Дівчина різко обернулася — і в дзеркалі на мить відбилося не її обличчя.
Інше. Чорне. Усміхнене.

— Так, — сказала вона швидко, відходячи від скла. — Уже йду.

Але коли вони йшли довгим коридором, тіні на стінах рухалися не так, як вони.
І там, де мала бути тінь Файри… ішло ще одне обличчя.

Тієї ночі вона не змогла заснути.
Кожного разу, коли заплющувала очі, бачила той бал, блиск дзеркал, себе — чорну, вогненну, байдужу.
А в голові лунали слова:

“Ти — не єдина. І твій вогонь більше не твій.”

Вранці, коли перші промені світла впали на підвіконня, Файра помітила щось на столі.
Маску.
Ту саму, яку носила чорна Файра на балу.

На внутрішній стороні було написано чорним попелом:

«Ми міняємось місцями, коли ти не дивишся.»

Вона підняла очі до дзеркала.
І на мить побачила — не себе.
А іншу, що стояла в тому ж одязі, але усміхалася, немов знала наперед усе, що станеться далі.