Розділ 11. Шепіт у класі

Школа того ранку була дивно тиха.
Навіть дзвони, які зазвичай гуділи, сповіщаючи про початок занять, мовчали.
Туман стелився коридорами, закручуючись у дивні фігури, що наче мали очі.

Файра сиділа за партою у класі Магії сновидінь.
На дошці з’являлися блискучі літери, самі по собі, — викладач пан Ліріс писав крейдою, що не торкалася поверхні.

Та її думки були далеко.
Перед очима — видіння тунелю, тінь, що шепотіла її ім’я, і вогонь, який не грів.

Поруч сиділа Ніла — сова-відьмочка, завжди трохи нервова, але розумна.
Вона схилилася ближче:
— Ти не спала, правда? Твої очі, мов попіл.

Файра стиха зітхнула:
— Дзеркала не давали спокою. Вони кличуть мене ночами.
— Дзеркала? — перепитала Мірра, чорна кішка, що сиділа на підвіконні. — Ні, тільки не це.
— Вони шепочуть про Тінь Пожирачку, — додала Файра. — І про мене.

Пан Ліріс озирнувся, його очі на мить заблищали, наче скло.
— Файро, — мовив він, — будь ласка, прочитай уривок із розділу “Сни, що не сплять”.

Вона відкрила книгу.
Та рядки мінялися прямо перед її очима:

“Коли лисиця запалить ніч, дзеркала відкриють роти, і сновидіння з’їдять саме себе.”

Вона похолола.
— Тут… не те, що в підручнику, — прошепотіла.

Ніла нахилилася, щоб глянути — але побачила зовсім інше.
На сторінках було звичайне завдання:

“Знайти межу між реальністю й мрією.”

— Там нічого дивного, — сказала вона тихо. — Ти бачиш інакше.

Свічки над класом колихнулися, хтось приглушено скрикнув.
На стіні з’явилося дзеркало, якого раніше не було.
Тонке, старе, у срібній рамі.

Файра глянула — і застигла.
У відображенні був той самий клас, але її місце… порожнє.
А потім тіньові контури почали складатися в постать.
Лисиця.
Її.
Але з чорними очима, і вогонь у хвості був темний, мов дим.

І тоді відображення усміхнулося.
Так, як вона ніколи не усміхалася.

— Не спи. Бо якщо заснеш — я прокинуся, — пролунав шепіт просто в її голові.

Файра різко відсахнулася, стілець упав.
Клас вибухнув криками — хтось подумав, що вона втратила розум.

— Я… я бачила себе, — задихалася вона. — Але не себе!

Пан Ліріс підійшов і нахилився:
— Файро, — його голос став крижаним, — більше не дивись у дзеркала. Інакше вони почнуть дивитись у тебе.

Файра підняла очі — а у відблиску на його очних скельцях побачила коротку мить темряви.
Тінь ворухнулася просто за його спиною.

Коли урок закінчився, Файра не відразу помітила, що дзеркало зникло.
Лише на парті лишилася тонка лінія попелу.
І запах, схожий на дим від свічки, яку задули в чужих снах.