Розділ 10. Вогонь, який не гріє

Ранок у школі був неприродно тихим. Навіть привиди в коридорах ховалися за картинами, а крики круків за вікнами звучали, як попередження.
Файра відчувала, що щось змінилося в ній після підземелля. Полум’я її хвоста вже не було теплим — воно горіло холодним світлом, що залишало по собі інеєві сліди.

На уроці “Магії тіней” професор Мортус дивився на неї занадто пильно. Його темні очі, завжди байдужі, тепер світилися тривогою.

— Підійди, Файро, — тихо сказав він, коли інші учні розійшлися.

Вона обережно підійшла до кафедри. Мортус простягнув лапу й провів нею в повітрі перед її грудьми.
З’явився слабкий темний серпанок, що спалахнув — і в його серці блиснула іскра, чорна, як зола.

— Отже, це правда, — промовив він майже пошепки. — У тебе вселилася частина Тіні.
— Але я врятувала Нілу! Я не могла дозволити їй…
— Тінь не питає дозволу, — перебив Мортус. — Вона входить у того, хто відкрив їй двері.

Він зробив кілька кроків назад, і в його погляді промайнуло щось… людське.
— Колись, давно, я теж мав такий вогонь, — промовив він тихо. — І теж втратив частину себе, коли захотів приборкати темряву.

Файра злякано відступила.
— Ви… теж були як я?
Мортус сумно всміхнувся.
— Я був гіршим. У мені Тінь жила роками. Я думав, що зможу використати її силу для добра, щоб захистити Академію. Але вона лише чекала, коли я ослабну. І коли це сталося — загинула вся моя група учнів.

Файра мовчала. Її пальці стискали край столу, поки полум’я хвоста не затремтіло.
— То що мені робити? — спитала вона. — Як зупинити це?

Мортус підійшов ближче. Його тінь відкинулася на стіну — і в ній на мить ворухнулася інша постать, жіноча, з темним волоссям і вирізаними очима.
— Ти не можеш позбутися Тіні. Але можеш навчитися керувати нею, поки вона не з’їла тебе зсередини.

— Як?
— Для цього тобі доведеться довіритись тому, кого боїшся найбільше.

Файра глянула йому просто в очі.
— Ви говорите про себе?

Мортус опустив голову.
— Я вже надто зіпсований для довіри, Файро. Але я бачу в тобі те, що колись мало врятувати мене. Твоє полум’я — це не просто сила. Це вибір. Якщо дозволиш страху керувати ним — воно згасне. Якщо приймеш Тінь як частину себе — можливо, навіть зможеш знищити її джерело.

— Джерело?
— Так, — прошепотів він. — Те, що спить у серці школи. Те, що ми називаємо Вогнем, який не гріє.

Його голос зірвався на шепіт:
— І воно вже прокидається.

Свічки у класі спалахнули темним полум’ям. Стелі торкнулася хвиля холоду.
Мортус відвернувся.
— Іди, Файро. Поки ще не пізно.

Коли вона вийшла з класу, її відображення у вікні посміхнулося саме собі.
І шепіт долинув з глибини скла:
— Ми вже запалили один і той самий вогонь, сестро. Скоро ти зрозумієш, хто справді горить.

Файра сиділа у бібліотеці, де свічки горіли холодним полум’ям — синім, мов лід. Поруч із нею — Ніла, бліда від втоми, і Мірра, що весь час озиралася на темні полиці, наче хтось за ними стежив.

— Ти впевнена, що це те місце? — прошепотіла Мірра, тримаючи у руках стару карту з плямами крові.
— Так, — кивнула Файра. — Тут записано, що перший договір із Тінню був укладений саме у підвалах Академії.

Вони спустилися сходами, де з кожним кроком ставало холодніше. Вогонь у лампі Файри тремтів, неначе боявся. Коли вони дісталися найнижчого рівня, побачили старі символи, вирізані на камені: очі, що дивилися у темряву.

— Це знак Пожирачки, — сказала Ніла. — Моя бабуся розповідала про неї. Колись вона приходила щоночі в Академію і забирала сни у дітей.

Файра провела пальцями по каменю — і побачила видіння.
Перед нею стояла Мадам Ноктюрна, молодша, з чорним волоссям і очима, схожими на дві краплі чорнила. Вона стояла перед велетенською тінню, що ворушилася, як дим.

— Я приймаю твою силу, — говорила Ноктюрна, — але натомість віддам щось мале… лише шматочок світла.

Тінь розсміялася. Її сміх був схожий на скрегіт скла.

— Світло завжди росте. А коли його забрати — воно гниє.

Видіння зникло, і Файра опустила руки.
— Вона... продала Академію, — прошепотіла. — Щоб отримати безсмертя.

— А тепер це прокляття повертається, — додала Мірра. — Кожен Хеловін воно шукає нову душу, щоб замінити стару.

Файра відчула, як її власна тінь ворушиться під ногами.
— І цього року — це я.

Вогонь у її долонях спалахнув, але вже не грів — лише палив.
Ніла торкнулася її плеча:
— Якщо Ноктюрна уклала угоду з Пожирачкою, то, можливо, її можна розірвати.

— Тільки якщо знайти те, що вона віддала, — прошепотіла Файра. — Її "шматочок світла".

У темряві підземелля щось ворухнулося.
З глибини пролунав шепіт:

— Хочеш дізнатися, де воно? Іди за мною…

Із тіні вийшов хлопець у чорному, з очима, схожими на нічне полум’я.
Мортус.

— Не всі угоди — зло, — сказав він, дивлячись прямо у Файру. — Але не кожен може вижити після того, як спробує розірвати їх.

Його усмішка була тихою, майже людською.
— Ходімо, я покажу вам, що залишила після себе твоя директриса.

І двері в ще темніший тунель відчинилися самі собою…

Тунель був вузьким, холодним і вологим, немов живий. Каміння пульсувало, дихало, відлунюючи кожен крок. Мортус ішов попереду, його тінь тяглася по стінах, наче чорний змій.

— Тут пахне попелом, — прошепотіла Мірра, прикриваючи ніс.
— І старим страхом, — додала Ніла, стискаючи руку Файри.

Вогонь у долонях Файри ледве горів — його світло стало блідим, як відбиток місяця у воді. Але саме цей тьмяний вогник розкрив перед ними залу, де на підлозі лежав старовинний кристал, оповитий чорними коренями.

Мортус зупинився.
— Ось воно. Світло, яке Ноктюрна віддала Пожирачці.

Кристал світився ніжно-золотим світлом, проте час від часу темні смуги затінювали його, ніби хтось зсередини намагався втекти.