Розділ 9. Дзеркальний коридор

Темрява дихала на школу того вечора. Повітря було важким, мов перед грозою, і навіть свічки боялися горіти. Мадам Ноктюрна оголосила нічне завдання — перевірку хоробрості: “Кожен має пройти Дзеркальний коридор. Там ви зустрінете істину про себе.”

Учні стояли біля старих дверей, що вели вниз, у глибокі підвали Академії. Дерево на дотик було холодне, як крига, а зсередини долинав тихий подих — немов хтось давно чекав їх.

Файра, Ніла та Мірра обмінялися поглядами.
— Це просто ілюзії, — спробувала пожартувати сова, хоча її крила тремтіли.
— Ілюзії не лишають шрамів, — прошепотіла Файра.

Двері відчинились самі.
Всередині був довгий, вузький коридор, стіни якого повністю складалися з дзеркал. Вони відбивали кожен рух, кожен подих. Але вже за кілька кроків Файра зрозуміла — відображення не повторюють їх.

У дзеркалах тіні йшли трохи швидше, дивилися прямо в очі, усміхалися тоді, коли ніхто не усміхався.

— Не дивіться в них… — прошепотіла Файра.

Та Ніла не витримала. Її дзеркало засяяло — і вона побачила себе, стару, з чорними дірками замість очей. Дзеркальна Ніла потягнула лапу до скла — і крізь поверхню, мов через воду, витягла її.

— НІЛА! — закричала Файра, кидаючись уперед.

Темрява охопила її тіло. Вона простягнула лапи — і вхопила подругу, але в ту ж мить відчула, як частина її власного вогню виривається, летить у дзеркальну безодню.

Коридор завив. Дзеркала затремтіли. Зображення Ніли розсипалося на скалки, а Файра впала на коліна — її хвіст, колись золотавий, тепер тлів блідим, крихким світлом.

— Ти втратила частину себе, — почувся шепіт із темряви.
У дзеркалі знову з’явилася чорна Файра, дивлячись з хижою усмішкою.
— Що скажеш тепер, маленький вогнику? Без мене ти згаснеш.

Файра зціпила зуби.
— Може, і так. Але я не дам тобі взяти тих, кого люблю.

Вона вдарила по дзеркалу — і воно вибухнуло міріадами осколків. З кожного посипався чорний пил, що пахнув попелом і страхом.

Учні, один за одним, падали на підлогу, вирвані зі своїх віддзеркалень. Але коли все стихло — частина дзеркал лишилась цілою. І в них, серед тисяч уламків, ще стояла вона — чорна Файра, не зникаючи.

Вона торкнулася скла зсередини.
— Ти забрала Нілу, але я заберу твоє місце. Скоро всі повірять, що справжня — це я.

Коридор замкнувся. І тільки слабке світло її хвоста ще мерехтіло у темряві, мов нагадування: навіть згасаюче полум’я може світити.

Після жахливої ночі в Дзеркальному коридорі, коли частина її світла згасла, Файра не могла заснути. Її хвіст ледве тлів, а серце билося, ніби з нього висмоктали життя.
Тиша в школі була неприродна — навіть привиди у стінах мовчали.

Вона сиділа біля вікна, коли помітила, як у дворі, серед туману, загорівся блідий вогонь — старовинний знак, який бачили лише учні, здатні чути голос Хеловіну.
“Іди за ним…” — прошепотів знайомий голос у голові.
Файра вдягла плащ і, не вагаючись, рушила за тим світлом.

Воно привело її до найглибшої частини школи — підземелля, про яке говорили лише пошепки.
На дверях був напис, вигравійований стародавньою мовою:
“Тут горить те, що не повинно згаснути.”

Вона відчинила двері.
І побачила його.

Серед темряви, в колі старих свічок, стояв дивний звір — напівлисиця, напівлюдина, з очима кольору попелу. Його шерсть сяяла срібним полиском, а з грудей виривався слабкий димок.

— Ти прийшла… — мовив він глухо. — Вогонь у тобі тріщить.
— Хто ти? — прошепотіла Файра.
— Я — Кеір, хранитель Вогню Хеловіну. Ти втратила частину себе, але ще не згасла повністю.

Він провів лапою по повітрю — і перед нею з’явився чорний казан із полум’ям, що змінювало колір від червоного до фіолетового.
— Це — Вогонь Хеловіну. Колись він горів у кожному, хто мав хоробрість прийняти свою темряву. Але ти віддала частину свого світла тіням, правда?

Файра кивнула.
— Я рятувала подругу.
— І це — твоя сила, — відповів Кеір. — Тінь пожирає лише тих, хто боїться. Але якщо ти навчишся приймати страх — він стане твоїм щитом.

Вогонь у казані затремтів, і в полум’ї вона побачила своє відображення: спочатку чорне, потім — із вогняними очима, потім — спокійне, як вода.

— Щоб повернути свою тінь, — промовив Кеір, — ти маєш пройти крізь полум’я і дозволити йому побачити твої справжні страхи. Якщо втечеш — воно зжере тебе. Якщо витримаєш — повернеш силу.

Файра зробила крок уперед.
Полум’я здійнялося, наче живе. Її обпекло світлом і криком — у вогні вона побачила чорну Файру, що сміялася, показуючи криваві лапи.
— Ти не заслуговуєш на це, — прошепотіла тінь. — Ти слабка.

Але Файра ступила ще ближче.
— Може, я й слабка. Але це мій страх, і я приймаю його.

Полум’я вибухнуло, засліпивши все довкола.
Коли світло згасло — Файра стояла на колінах, дихаючи важко, але її хвіст знову горів — яскраво, чисто, немов новий світанок.

Кеір схилив голову.
— Тепер ти бачиш істину: лише ті, хто пройшов крізь власний морок, можуть керувати вогнем Хеловіну.

Та раптом полум’я в казані здригнулося — і на мить в його глибині з’явилось обличчя Мадам Ноктюрни. Її очі світилися червоним.
— Не лізь, куди не кличуть, дитя світла… — пролунав її холодний голос. — Бо Вогонь не всім дарує життя.

Свічки погасли.
І Файра зрозуміла — вона не єдина, хто шукає цей Вогонь.