Розділ 8. Полум’я і страх

Файра вже кілька днів уникала дзеркал. Вона завішувала їх тканиною, стирала відображення навіть у калюжах після дощу. Але від цього стало тільки гірше. Бо коли вона заплющувала очі — бачила себе. Іншу.
Іншу Файру. З чорними очима, з усмішкою, яка не належала людині.

Одного вечора, коли вітер стукав у шибки, вона почула кроки в коридорі.
— Хто там? — прошепотіла.
Тиша.
А потім — відлуння голосу, її власного:
— Ти не врятуєшся від себе.

Двері скрипнули, і в кімнату увійшла новенька — дівчина з попелястим волоссям і срібним кулоном у формі півмісяця.
— Я — Ліра, — сказала вона. — Мене перевели з Північного відділення Академії. Кажуть, у тебе... особливі сни?

Файра насторожилася.
— Хто тобі це сказав?
— Дзеркала, — Ліра усміхнулась. — Вони показали мені твоє обличчя, ще до того, як я сюди приїхала.

Того ж вечора мадам Ноктюрна оголосила, що в школі з’явилися “відхилення” — дзеркальні спотворення, які можуть виходити з поверхонь.

— Якщо побачите своє відображення, що рухається не в такт вам, — тікайте, — попередила вона. — Це не ви.

На занятті з магії вогню Файра вперше зустріла Кая — хлопця з рунами на руках і шрамом через щоку. Його погляд був важкий, ніби він бачив її справжню сутність.
— Ти пахнеш димом і страхом, — сказав він. — Це ознака тих, хто роздвоєний.

— Я не роздвоєна, — прошепотіла Файра.
Але коли він поклав руку на її плече, позаду них у дзеркальній стіні з’явилося відображення...

Файра — з чорними очима.
Вона усміхнулася і прошепотіла:
— Скоро полум’я згорить саме себе.

Ліра, яка стояла поруч, встигла прочитати закляття захисту. Дзеркало тріснуло, і на підлогу впав уламок. На ньому відбилося три обличчя: Файри, Ліри і Кая. Всі троє — частини майбутнього прокляття.

Файра зрозуміла: це лише початок. Бо тепер Тінь не просто шепотіла — вона сміялася.
І сміх лунав звідусіль.

Файра сиділа в темній кімнаті, лише полум’я свічки на столі ворушилося, відкидаючи дивні тіні. Вогонь був її союзником. Завжди. Але сьогодні він горів якось тьмяно, немов боявся.

Вона підняла очі — і здригнулася.
У дзеркалі над комодом промайнуло обличчя. Її власне — тільки спотворене. Очі темні, як смола, губи розтягнуті у холодній усмішці.
— Ти слабшаєш, — прошепотіло відображення. — Без мене ти згаснеш.

Файра встала.
— Хто ти?
— Я — твій страх. Я — полум’я, що палає в темряві, але тепер дим душить тебе.

Вона спробувала запалити більше світла, підняла руку, але полум’я не слухалося. Воно гасло.
Сили ставало менше, серце билося швидше. У дзеркалі знову заворушилися тіні — і тепер з’явилися образи:

— Її мама, що колись пішла у темряву, шепочучи: «Не відкривай дзеркало опівночі».
— Вогняний вихор, який вона не змогла зупинити на тренуванні — і який колись мало не спалив друга.
— Маленька дівчинка, що тремтить у кутку й дивиться на неї з жахом.

Кожен страх оживав. Вони виходили з дзеркала, ступаючи на підлогу, наче туман із кістками.

Файра опустилася на коліна, її руки тремтіли.
«Я втрачаю силу... Чому?» — думала вона.

І тоді пролунав тихий голос:
— Бо ти живеш у вогні, але боїшся його тепла.

Вона підняла погляд — і побачила у дзеркалі себе маленьку, справжню. З очима, в яких не було темряви.
— Якщо хочеш перемогти тінь, — сказала дитина, — тобі доведеться прийняти свій страх. Інакше він тебе з’їсть.

Раптом усі дзеркала в кімнаті затремтіли, їхні поверхні спотворилися, наче живі. Із кожного почало просочуватися щось чорне — холодне й липке.
Файра відчула, що вогонь у її долонях тьмяніє остаточно.

Свічка згасла.

І в темряві вона почула кроки.
Повільні. Тихі.
І голос, який промовив її ім’я — так, як тільки вона сама могла його сказати.

— Файра…

Темрява торкнулася її плеча — і на мить вона відчула, що полум’я всередині згасло зовсім.

Файра прокинулась на світанку — виснажена, з відчуттям, що щось вирвалося з її сну. Дзеркала в кімнаті були вкриті тонкими тріщинами, наче хтось торкався їх ізсередини. Вона не знала, чи все це був сон… чи початок чогось значно гіршого.

На сніданку у Великій Залі все виглядало, як завжди: учні сміялися, гарбузи підморгували з полиць, свічки плавали під стелею. Але коли Файра підійшла до свого місця — застигла.

На її стільці сиділа вона сама.

Ті ж вуха, ті ж очі, лише — чорні, глибокі, мов безодня. “Друга” Файра посміхнулася їй лагідно, навіть дружньо.
— Ти запізнилася, — сказала вона її власним голосом. — Сідай десь інде.

Учні засміялися. Ніхто не виглядав здивованим. Навпаки — дивилися на чорну Файру, як на справжню.
— Ти сьогодні якась бліда, — прошепотіла Ніла, сова-відьмочка, дивлячись на справжню Файру. — Ти ж була на уроці Мортуса, ні? Як там?

— Я… я не була…
— Не жартуй, — підморгнула Ніла. — Ти сама ж учора показувала, як закликати власну тінь.

Файра відчула, як її серце стискається. Вона глянула на чорну версію себе — і та підняла келих з гарбузовим соком.
— За Хеловін, — мовила тиха копія. — За новий початок.

На уроці “Магії тіней” Мортус звернувся до неї:
— Вітаю, міс Файра, сьогодні ваші результати найкращі. Я не бачив такого контролю над темрявою вже роками.

Файра підняла руку.
— Але я… не робила нічого.
Учні засміялися.
— Знову твої жарти, — сказав Мортус, але його усмішка була дивна, напружена. — Сідай, і не прикидайся.

Після занять вона підійшла до Ніли:
— Ти справді бачила мене на уроці?
— Звісно. Ти ж навіть допомагала мені з закляттям віддзеркалення. А зараз ти говориш, ніби тебе підмінили.

Файра відчула, як повітря навколо стає густішим, тіні під ногами ворушаться. Вона відбігла до коридору, схопила найближче дзеркало — і побачила порожнє відображення.
Її обличчя там не було.