Розділ 7. Двійники

Туман цієї ночі був густим, як чорнило, і школа ніби потонула у ньому. Навіть сови не літали.
Файра сиділа в аудиторії «Магічної Історії» — старий клас, де під стелею висіли скляні сфери з блідим світлом. Повітря пахло воском і пилом, а на дошці крейдою було написано:

Тема уроку: Двійники. Народжені двома вогнями.

Мадам Ноктюрна, висока жінка з волоссям, чорним як ніч, увійшла до класу. Її очі, сріблясто-білі, ніби бачили крізь плоть.

Вона повільно зупинилася біля кафедри й заговорила голосом, який відлунював навіть у серцях:

— Колись, до того, як перший Місяць впав у море, існували Двійники — створіння, народжені з двох вогнів: Світла і Темряви. Вони мали подвійні душі, здатні як врятувати світ, так і спалити його до тла.

Файра здригнулася. Книга тіней говорила щось подібне...

Ніла, що сиділа поруч, нахилилася до неї:
— Це... про нас?
— Не знаю, — прошепотіла Файра, хоча в глибині душі вже знала.

Мадам Ноктюрна продовжила, повільно малюючи символ на дошці — коло, розділене навпіл полум’ям і тінню:

— Кожен Двійник народжується у мить, коли місяць і сонце зустрічаються у нічному небі. Один не може існувати без іншого. Якщо світло зникає — темрява лишається голодною. І вона шукає...

Вона раптово замовкла. У класі стало холодно. Світильники на стінах затремтіли, і тіні на підлозі почали рухатися самі по собі.

— ...шукає свого віддзеркалення, — завершила вона майже пошепки.

Мирра, чорний кіт, що сидів на підвіконні, зашипів. Його шерсть настовбурчилася.
Файра відчула, як позаду щось повільно ковзає. Вона обернулася — і побачила себе.

Себе — але з чорними очима, без зіниць. Хвіст не світився вогнем, а димом.
Її віддзеркалення стояло посеред класу, усміхаючись криво, як тріснуте дзеркало.

— Не рухайся, — різко сказала Мадам Ноктюрна, піднімаючи руку. — Це не вона. Це її тінь.

Тінь-Файра зробила крок уперед.
— Я лише хочу... повернутись, — промовила вона хрипким голосом, що лунав двома тонами — дитячим і старим.

— Відійди від неї! — вигукнула Ніла.

Але було пізно.
Стіни почали стискатися, ніби дихали. Тінь засміялася — і вся кімната перетворилася на чорний хаос. Книги падали, скло тріщало, а повітря пронизував холод.

Файра відчула, як хтось торкнувся її лапи — тінь була крижана.
І тоді Мадам Ноктюрна проказала старе закляття:

“Lux vincit umbram!”

Світло, сліпуче, вибухнуло в кімнаті. Тінь розчинилася, залишивши лише запах попелу й... сміх.

— Вона не зникла, — прошепотіла Файра, важко дихаючи. — Вона тепер… всередині мене.

Мадам Ноктюрна підійшла, поклала руку їй на плече:
— Так і мало статися. Ти — одна з них. Ти Двійник.
— Що це означає?
— Що ти маєш у собі дві сили. Але якщо одна переможе — інша загине.
— І що буде тоді?
— Тоді народиться Пожирачка.

Слова зависли у повітрі, як холодний подих.
Файра дивилася на свої лапи — і раптом побачила, що кінчики хутра почали темніти, ніби хтось торкнувся їх сажою.

Мадам Ноктюрна відступила до дверей.
— Відтепер ти не можеш довіряти навіть своїй тіні. Вона тебе кличе... але не з любов’ю. Вона хоче жити замість тебе.

Тиша.
Ніла обійняла Файру за плече.
— Ми знайдемо спосіб зупинити це, — сказала вона, хоч її голос тремтів.

У той момент вікна розчинилися самі собою. Холодний вітер залетів у клас, і на дошці, під символом двійників, кров’ю з’явилися нові слова:

"Коли настане Хеловін, одна душа має зникнути."

Світло згасло.
І Файра зрозуміла — від цього моменту вона живе не лише своє життя.
Тінь дивиться через її очі.
І чекає ночі, коли вони знову стануть однією.

Після уроку у Файри все ще тремтіли лапи. Повітря здавалося важким, ніби наповненим попелом. У голові крутилися слова мадам Ноктюрни:
"Ти не можеш довіряти навіть своїй тіні..."

Вона вийшла на подвір’я школи, де вже спускалися сутінки. Місяць ховався за темними хмарами, і все навколо виглядало тьмяним. Учні поверталися з занять, сміялися, ділилися історіями, але... всі ці звуки здавалися далекими.

Файра відчула, що хтось за нею спостерігає. Озирнулася — нікого.
Лише статуя старого лиса при вході, очі якої виблискували у напівтемряві.

— Мабуть, здалося, — прошепотіла вона, хоча голос її зрадницьки тремтів.

Коли вона повернулася до своєї кімнати, то відразу зрозуміла: щось не так. Двері були прочинені. Хоча вона їх точно зачиняла.
Світильник на столі вже горів — але не її полум’ям. Світло було темне, як місячна тінь.

На ліжку хтось сидів.
І цей хтось був... вона.

— Привіт, — сказала “Файра” тихо, усміхаючись.
Очі її блищали, але не вогнем — безоднею.
— Хто ти?.. — голос Файри зірвався.
— Хіба не бачиш? — тінь підвелася,

Файра відступила до стіни, вогонь на її хвості спалахнув, але одразу почав гаснути — немов повітря стало густішим.
— Ні, ти — лише віддзеркалення!
— Віддзеркалення? — її копія засміялася. — А ти — лише половина. Недосконала.
Вона підійшла ближче, і Файра побачила: на її лапах — шрами від вогню, а на шиї висів уламок дзеркала.

— Ти забрала моє місце, — прошепотіла тінь. — Ти жила, поки я гнила у склі. Але тепер... ми поміняємось.

Файра кинулася до дверей, але вони самі зачинилися. Дзеркала в кімнаті почали тріскати, відображення розплилися, а з тріщин виринали руки, лапи, морди — копії її власного обличчя, усміхнені, перекошені, з чорними очима.

Вона відчула, як щось холодне торкнулося її плеча.
Тінь-Файра стояла поруч і шепотіла їй просто у вухо:
— Мені так подобається твоє життя. Друзі, навчання, світло... Але тепер світло буде моїм.

І раптом вона зникла. Звук, схожий на тріск скла, пролунав позаду — і коли Файра озирнулася, її кімната була порожня.
Тільки світильник горів слабким, тьмяним вогником.

Наступного ранку почалися дивні речі.
Учні віталися з нею... двічі.
Одна Ніла сказала, що бачила Файру у бібліотеці серед ночі, хоча Файра спала.
І навіть Мадам Ноктюрна дивилася на неї і запитала холодно:
— Ти певна, що це... ти?