Розділ 5. Тінь у спальні

Повітря було важким, густим, ніби в ньому плавала сама ніч.
Файра лежала нерухомо, прислухаючись до звуків — шурхіт, легкий, як подих.
Вона відкрила очі. І побачила тінь.

Спочатку здалося, що то її власне відображення від світильника-гарбуза.
Але потім воно поворухнулося. Самостійно.
Тінь мала ту саму форму — вуха, хвіст, лапи — але замість очей блищали два крихітні вогники, схожі на попіл після пожежі.

— Ти — вогонь, — прошепотіла вона голосом, схожим на шелест сухого листя. — А я — твоя тінь. Без мене ти ніщо.

Файра підвелася, ковдра впала на підлогу.
— Хто ти? — спитала вона, хоча відповідь уже знала.

Тінь нахилила голову.
— Я — те, що ти залишила в дзеркалі. Те, що ти намагалася спалити. Але полум’я не знищує тінь, воно лише робить її глибшою.

Вона простягнула лапу.
Файра не втрималася — доторкнулася.
І в ту ж мить — світ змінився.

Її спальня зникла. Вона стояла серед чорного лісу, де дерева росли догори корінням.
Місяць був не срібний, а чорний, як смола, і його світло текло по землі, мов темна рідина.
Навколо літали фігури — без облич, без голосів. Вони шепотіли її ім’я, ніби молитву.

Файро... Файро... наша вогненна сестро... повернися до дому тіней...

— Це не мій дім! — крикнула вона.

Тінь-лисиця вийшла з-за дерева. Її шерсть була з диму, хвіст — із попелу.
— Ти бачиш майбутнє, яке запалиш своїм вогнем, — сказала вона. — Мир, де світло більше не існує. Ти створена для цього. Пожирачка вибрала тебе, бо вогонь завжди голодний.

— Ні! Я не така! — Файра спалахнула полум’ям, але воно було слабке, мов свіча під дощем.

Тінь посміхнулася.
— Твоя душа — це ключ. Якщо приймеш мене, ми станемо цілим. І тоді весь світ побачить справжній Хеловін — ніч без кінця.

Раптом під ногами Файри земля розтріскалася, і з тріщин потекли струмки чорного світла.
Воно піднімалося, обвивало лапи, намагаючись затягти її глибше — в темряву.
Файра зібрала всю силу, яку мала, і крикнула:
— Lux Anima!

Полум’я вибухнуло навколо, утворивши ореол світла.
Світ на мить розтанув, і Файра знову опинилася у своїй кімнаті — дихаючи, спітніла, зі сплутаною шерстю.

Але під ліжком усе ще лежала тінь.
Вона ворушилася.
І перед тим, як зникнути, прошепотіла:

Ти можеш прокинутись від сну, Файро. Але не від себе…

Світильник-гарбуз знову запалав — цього разу чорним вогнем.
І полум’я тихо вимовило її ім’я.

Файра сиділа на ліжку, не наважуючись навіть кліпнути.
Світло від чорного полум’я хиталося по стінах, ніби живе. Тіні на шпалерах рухались, спліталися, утворюючи знайомі силуети — то її мама, то брат, то друзі з Академії.
А потім усі розчинились у темряві, залишивши лише один — тінь-лисицю.

Вона стояла посеред кімнати, наче нічого не сталося.
— Боїшся? — її голос звучав тепліше, ніж раніше, але в ньому була небезпечна нотка ласки.
— Я не боюся тіней, — збрехала Файра, хоч серце билося так сильно, що, здавалося, от-от розіб’є їй груди.

Тінь зробила крок уперед.
— Даремно. Тінь — це правда. А ти все життя ховаєшся у полум’ї, щоб не бачити її.

Файра стискала амулет на шиї — той самий, який дала їй мадам Ноктюрна для захисту.
Але зараз амулет був холодний, як лід.
— Ти не справжня, — прошепотіла вона. — Ти лише видіння.

— А якщо ні? — Тінь нахилила голову. — Якщо ти — лише сон, а я — єдина, хто пам’ятає, ким ти була до того, як тебе розбудили вогнем?

Файра відчула, як щось невидиме торкнулося її щоки — мов холодний дим.
І раптом перед очима промайнув спогад: вона, маленька, стоїть біля вогнища. Хтось тримає її за плечі й шепоче:

“Пам’ятай, дитя полум’я — не гаси своє світло, навіть якщо воно палить…”

Але голос належав не людині. Він був глибокий, шиплячий, ніби саме полум’я говорило.

Файра відсахнулася, тінь-лисиця відступила разом із нею.
Між ними спалахнув вогонь — червоний і чорний водночас.
— Ти не можеш тікати вічно, — сказала тінь. — Бо частина мене — вже всередині тебе.

У цю ж мить дзеркало на стіні задзвеніло, ніби хтось ударив по ньому зсередини.
Срібна поверхня розтеклася, утворивши вир із темного скла.
І з нього, замість відображення, виступила чорна лапа з полум’ям у середині.

Файра відступила, але не встигла — лапа торкнулася її серця.
Її охопило відчуття, ніби вогонь і крига злилися всередині.
Вона не змогла навіть закричати.

“Ти пробудила Двійника…” — пролунало у її свідомості. — “…І тепер або приймеш його, або він зжере тебе.”

Світло зникло. Дзеркало знову стало звичайним.
Файра впала на коліна, ледве дихаючи.
На грудях у неї тепер світився знак — ледь помітний, як опік у формі лисичого хвоста.

Тінь зникла.
Та Файра знала — вона не пішла.
Вона жила в ній.

За вікном прокотився вітер, і полум’я свічок здригнулося.
І тоді вона почула — не зовні, а всередині себе — лагідне шепотіння:

“До зустрічі на світанку, моя вогняна половино. Там, де тіні не мають страху.”

Файра підвела голову.
Її очі тепер світилися не лише золотом — у зіницях тремтів темний, майже чорний вогонь.