Розділ 4. Прокляття Хеловіну

Школа стояла нерухомо серед нічного лісу, але повітря навколо неї стало густим, мов дим. Місяць потемнів, наче його ковтнула тінь, і на подвір’ї загорілися самі по собі гарбузові ліхтарі — у всіх очі спалахнули червоним вогнем.

Файра не спала. Вона сиділа на підвіконні своєї кімнати в гуртожитку й стискала в лапках маленький світильник-гарбуз. Його полум’я коливалося, немов би боялося подиху ночі. Знизу, з коридору, долинуло шепотіння — тонке, майже нечутне. Вона вийшла, тремтячи.

У темряві коридорів стояли тіні — не зовсім людські, не зовсім звірині. Вони ворушилися, шепочучи одне одному про щось древнє.

За кілька поверхів нижче вчителі зібралися у Великій Залі. Мадам Ноктюрна тримала перед собою стару книгу з обкладинкою з чорного дерева.
— Хтось пробудив прокляття Хеловіну, — її голос лунав, як шелест осіннього листя. — Сила, що спить під цією школою.
— Це знову Тінь Пожирачка, — прошепотів професор Мортус. — Її знак я бачив на дзеркалі. Тріщини — то не тріщини. То артерії тьми.

Мадам Ноктюрна нахилилася над книгою, і чорне полум’я спалахнуло з її сторінок.
— Ми маємо знайти того, хто її пробудив, поки не настав повний морок.

А Файра саме в цей час стояла біля того самого дзеркала. Її очі відбивали срібне світло місяця, і тремтіння пробігало по шерсті.
Воно знову було інше. Тріщини змінилися — тепер вони утворювали знак спіралі, схожий на лапу лисиці.

— Чому ти кличеш мене? — прошепотіла Файра.
І тоді дзеркало озвалося голосом, який був схожий на безліч шепотів одразу:
— Бо твій вогонь — це ключ. І якщо ти не сховаєш його, він запалить шлях для Пожирачки.

Раптом із дзеркала виповзла рука — прозора, як дим, але холодна, як лід. Вона торкнулася лапи Файри.
Світ навколо спалахнув видінням:
 Ліс у вогні.
 Повний місяць, що падає з неба.
 І школа, розірвана на дві половини — світлу й чорну.

Файра відсахнулася, задихаючись.
Рен і Ніла, почувши її крик, прибігли.
— Що сталося?! — запитала сова, ховаючись за крила.
— Дзеркало... воно живе. І воно мене знає, — прошепотіла лисичка.

Рен оглянув тріщини, що світилися червоним.
— Це не просто прокляття. Це — печатка. Тінь шукає носія.

І раптом усі гарбузові ліхтарі в коридорі згасли.
На мить запала тиша — така глибока, що Файра почула власне серце.
А потім пролунало шипіння, і дзеркало прошепотіло:

«Скоро Хеловін. І хтось із вас стане її судиною…»

Місяць за вікном розколовся надвоє, а по підлозі поповз чорний попіл.
Почалася ніч, коли сама темрява дивиться у відповідь.

Файра спала тривожно. Уві сні їй снився ліс — темний, без вітру, без звуків.
Вона бігла крізь нього, а між деревами миготіло світло гарбузових ліхтарів.
Її хтось кликав. Голос був тонкий, дитячий, але сповнений смутку.
— Файра… Файро…

Вона озирнулася — і побачила маленьку постать у білій сукні.
Дитина стояла серед дерев, а її обличчя було… порожнє.
Лише тінь замість очей.

Файра прокинулася з криком.
Світильник-гарбуз біля ліжка згас. У кімнаті панувала темрява, густа, як чорнило.
За вікном вітер стукав у шибки, і від цього здригалися всі речі.

І тоді вона помітила дзеркало.
Його не було тут раніше. Вчора вона залишила його в підвалі, з професором Мортусом.
Але тепер воно стояло прямо навпроти її ліжка.
На його поверхні ворушився туман, і з глибини щось рухалося.

— Хто… хто тут?.. — прошепотіла лисичка.

З дзеркала виступила маленька рука. Вона була сіра, мов попіл, і тремтіла.
Потім — плече, обличчя… дівчинка, у якій не було очей.
Тільки чорні западини, з яких витікав дим.

— Файро… ти мене покликала… — прошепотіла вона.

Лисичка відсахнулася, її хвіст спалахнув слабким вогником.
— Я… я не кликала тебе!

— Ти дивилася в дзеркало. Тепер воно бачить через тебе…

Дитина зробила крок, і холод прокотився по підлозі.
Свічки на полицях почали горіти самі собою, але їхнє полум’я світила чорним.
Файра відчула, як щось торкнулося її лапи — і на шерсті залишився білий відбиток руки, крижаний і болючий.

— Мені холодно, — шепотіла тінь-дитина. — Дай мені трохи твого вогню. Ти ж добра, правда?

Лисичка затремтіла. Її полум’я майже згасло, але глибоко всередині щось чинило опір — те саме тепло, що колись захищало її у дитинстві.

Вона підняла лапу й прошепотіла стародавнє заклинання, якому навчила її мадам Ноктюрна:
— Ignis Animae!

Полум’я вибухнуло навколо неї, утворивши коло світла.
Дитина закричала — але не своїм голосом. Це був тисячоголосий крик, відлуння старої школи, усіх забутих душ, що жили в стінах.

Її тіло розсипалося на попіл, який упав на підлогу, а дзеркало тріснуло навпіл.
Файра впала на коліна, важко дихаючи.
Коли вона підняла погляд, у відображенні залишилася тільки вона — і короткий, але чіткий напис на дзеркалі:

"Це лише початок. Вогонь уже обраний."

Вона встала, підійшла ближче — і раптом побачила, що напис пульсує, наче живий.
З-під скла, крізь тріщину, тягнувся шрам — та сама усмішка клоуна, який тепер розповзався все ширше.

І коли годинник пробив перша година ночі, з дзеркала долинуло ледь чутне дитяче хихотіння…
А вогонь її світильника погас.