Розділ 3. Дзеркало зі шрамом

Після занять Файра довго не могла заспокоїтися. У голові звучали слова професора Мортуса — “Пожирачка вже відчула тебе”. Вона вирішила пройтися школою, щоб трохи вгамувати думки.

Коридори були сповнені холодного місячного світла. Старі гобелени шелестіли від протягів, а підлога скрипіла, наче шепотіла попередження. Вона завернула не туди, куди мала, і натрапила на вузькі сходи, що вели вниз.

У самому кінці тунелю стояли великі дубові двері, вкриті павутинням. Над ними висіла табличка з написом:
“Кімната відображень. Вхід заборонено.

Файра ковтнула слину, але двері вже самі прочинилися з тихим скрипом, ніби запрошуючи її всередину.

У кімнаті стояло величезне дзеркало, майже до стелі. Його поверхня була у тріщинах, а середня тріщина — глибока, мов шрам, що розрізає обличчя світу навпіл. Повітря тут пахло попелом і старою магією.

— Не дивись у нього, — почувся голос за спиною.

Файра здригнулася й обернулася. Перед нею стояв хлопець-вовкулак. Його хутро було темно-сірим, а очі — жовтими, з теплим, але настороженим світлом.

— Хто ти? — запитала Файра.

— Рен, — відповів він. — Другий рік тут. І якщо хочеш дожити до випуску, тримайся подалі від цього дзеркала.

— Чому? — тихо спитала вона.

Рен провів лапою по тріснутій рамі.
— Бо воно показує не те, ким ти є… а ким станеш, якщо дозволиш страху керувати тобою.

Файра дивилася на дзеркало. Її серце билося швидше. Магічна тиша навколо ніби тягнула її ближче.
Вона зробила крок. Потім ще один.

— Не роби цього, — попередив Рен, але його голос розтанув, немов крізь воду.

Вона глянула.

І побачила себе. Але не зовсім себе.

У відображенні стояла Файра з чорними, бездонними очима. Хвіст, який завжди палахкотів золотим полум’ям, тепер був сплетений із диму й тіней. Її усмішка — холодна, спотворена. На лапах — темні візерунки, схожі на опіки.

— Хто… ти? — прошепотіла вона.

Відображення нахилило голову. Тріщина на дзеркалі почала світитися червоним, наче рана, що знову відкривається.

— Я — ти, коли перестанеш боротися. Коли зрозумієш, що морок сильніший за полум’я, — відповіло воно.

І тоді дзеркало прошепотіло. Голос ішов звідусіль, навіть із підлоги, з повітря, з її власних думок:

“Вогонь чи морок. Обери…”

Файра відчула, як підлога під лапами почала тріщати. Її відображення вийшло з дзеркала — тонке, темне, як тінь, і торкнулося її щоки. Дотик був крижаний.

— Обери мене, — шепотіла темна Файра. — І ніхто більше не зробить тобі боляче. Твоя сила буде безмежною.

Рен кинувся вперед і схопив її за плече:
— Відійди від дзеркала! Воно живиться твоїм страхом!

Але дзеркало раптом засміялося. Голос — глухий, хрипкий, наче сотні голосів змішалися в один.
— Пізно… вона вже бачить.

Тінь потягнулася до неї, намагаючись увійти у її тіло. На мить очі Файри спалахнули чорним полум’ям.

— Ні! — закричала вона і випустила всю свою силу.

Полум’я вирвалося з її лап — не червоне, не жовте, а чисте сріблясте, мов світло Місяця. Воно розбило дзеркало на сотні шматків, які розлетілися, дзвенячи, як крижані дзвіночки.

Коли пил осів, кімната знову стала тихою.

Файра стояла посеред уламків, дихаючи важко.
На одному з уламків вона побачила себе — звичайну, але зі сльозами на очах.

Рен мовчки поклав лапу їй на плече.
— Ти не мала цього бачити, — сказав він. — Дзеркало зі шрамом показує майбутнє тих, хто носить у серці вогонь і тінь одночасно.

Файра опустила погляд.
— Але чому воно сказало, що я маю обрати?..

— Бо Пожирачка Тіней не нападає на тих, у кого немає вибору, — тихо відповів Рен. — Вона спокушає тих, хто має два світи всередині.

На підлозі, серед уламків, лишився один шматок, який не розколовся.
На ньому світилося вирізьблене слово, як опіком:

“Повернись…”

І коли вони виходили, дзеркало — розбите, мертве, здавалося — ледь чутно засміялося.

Файра й Рен уже майже дісталися виходу, коли раптом у кімнаті щось клацнуло.
Свічки, які давно згасли, самі собою спалахнули — зеленим, неприродним полум’ям.
Палаюче світло падало на уламки дзеркала, і вони почали ворушитися, з’єднуючись у нову форму.

— Ні… — прошепотів Рен. — Воно оживає.

З уламків, мов з холодного скла, почала виростати постать.
Спершу — руки, потім — обличчя.
Усе воно було складене з тріснутого скла, крізь яке пробивалося бліде світло.
На його губах — широка, нелюдська усмішка, розтягнута від вуха до вуха.
Очі — порожні, чорні діри з відблиском червоного.

— Привіт… — прошипів він. — Ви дивилися в дзеркало без дозволу?
Його голос звучав, наче сто уламків дряпали металом по каменю.

Файра відступила.
— Хто ти?..

Скляний чоловік нахилив голову.
— Я — відображення того, кого залишили за склом. А ще — хранитель усмішок.
Він широко посміхнувся, і з його рота посипалися дрібні скляні осколки, як кришталики снігу.

Рен зціпив зуби.
— Це один із проклятих духів Хеловіну. Його створили з дзеркальних уламків, щоб карати тих, хто торкається забороненого.

— Ти думаєш, мене можна зупинити? — скляний клоун розтягнув свої щоки, і посмішка стала ще ширшою. — У кожного є відображення… навіть у твоїй тіні, маленька лисичко.

Він простягнув руку до Файри.
Скло під його пальцями задзвеніло, коли він торкнувся повітря — і Файра відчула, як холод пробирається під шкіру. Її полум’я згасло.
— Відпусти її! — гаркнув Рен і метнувся вперед, але істота лише розсміялася.

Сміх лунав так, ніби він множився — сто голосів, тисяча, усі сміялися одночасно.
Кімната закрутилася, і з кожного уламка дзеркала почали виходити відображення Файри — одне за одним, десятки темних копій, усі з тією самою жахливою усмішкою.

— Обери нас… — шепотіли вони. — Разом ми зробимо цей світ красивішим. Темнішим. Веселішим…