Розділ 2. Клас тіней

Наступного дня всі нові учні зібралися у Великій Залі. Стеля була така висока, що здавалося — вона зникає в тумані. Скрізь висіли свічки, які повільно плавали у повітрі, немов ледь трималися за реальність. На довгих столах стояли гарбузи з різними виразами облич — веселі, сердиті, перелякані. Їхні вирізані усмішки миготіли вогниками, що нагадували живі очі.

Файра сіла поруч із совою-відьмочкою на ім’я Ніла — дівчинкою з великими, бурштиновими очима, і чорним котом Міррою, який сидів на стільці, наче людина, і розмовляв шепотом.

— Ти новенька? — прошепотіла Ніла, крутнувши головою на 180 градусів, як це вміють лише сови.
— Так, — кивнула Файра. — Файра.
— Кажуть, у цій школі ночами чути кроки тих, хто вже давно не живе, — майже беззвучно додала сова.

Мірра пирхнула:
— Та це просто легенда. Хоча... — він нахилив голову, — минулої ночі я чув, як хтось шкрябав по вікну. На четвертому поверсі.

Файра насторожено ковтнула.

Перед ними раптом згасли всі свічки. Зала потонула у темряві, і в повітрі з’явився шепіт — тихий, але чіткий.
Світло поволі повернулося, і на кафедрі, немов із туману, з’явилася постать у довгому чорному плащі. Його обличчя ховалося під каптуром, але очі світилися темним фіолетовим блиском.

— Я — професор Мортус, — голос його був глибокий, немов луна із підземелля. — Сьогодні наш перший урок: Магія тіней.

Учні перезирнулися. Декотрі — з цікавістю, інші — з прихованим страхом.

— Кожен із вас має тінь, — продовжив Мортус. — Але не кожен може нею керувати. Тінь — це не просто відбиток світла. Вона — жива. І якщо ви не навчитеся її слухати, вона почне шепотіти вам у снах.

Він махнув рукою — і перед кожним учнем з’явилося чорне дзеркало. Скло не відбивало їхніх облич, лише пульсувало темрявою.

— Сядьте рівно, — наказав він. — Подивіться вглиб. Відчуйте власну темряву.

Файра нерішуче глянула у дзеркало. Спочатку вона побачила лише себе — свої очі, що відблискували золотом. Але потім… щось у глибині ворухнулося.

— Ти мене чуєш?..

Файра здригнулася. Голос був неї, але темніший, шиплячий.
— Хто ти? — подумки спитала вона.
— Я — ти. Та, якою станеш, коли світло згасне…

У дзеркалі блиснули гострі зуби, і відображення Файри посміхнулося зловісно. Вона відскочила, дзеркало впало й розбилося.

Всі погляди звернулися до неї.

— Цікаво, — промовив Мортус. — У когось пробудилася тінь раніше, ніж я очікував.

— Вона... говорила до мене, — прошепотіла Файра, намагаючись заспокоїти серце.

— Тінь завжди говорить, — відповів Мортус. — Але не завжди правду.

Тим часом у кутку зойкнув один із учнів — кажан Ворн. Його дзеркало саме піднялося у повітря, а з нього виліз чорний дим, який обвив його крила.

— Ворн! — вигукнула Ніла.

Дим перетворився на подобу істоти — без обличчя, але з очима, які світилися, як попіл після пожежі.

Файра виставила лапу, і з її долоні вирвався спалах золотого вогню. Полум’я вдарило у тінь, і та розсіялася, залишивши по собі запах гарячого воску й попелу.

Усі застигли. Навіть Мортус на мить затримав подих.

— Ти маєш… незвичайне світло, — промовив він. — Його давно не бачили в цих стінах.

— Що це означає? — запитала Файра.

— Це означає, що Пожирачка Тіней уже почула твій запах, — холодно відповів професор. — І, можливо, сьогодні вночі вона прийде перевірити, наскільки яскраво ти гориш.

Файра відчула, як щось холодне торкнулося її плеча. Вона різко обернулася — позаду нікого. Лише тінь на стіні, яка тепер виглядала… іншою.

Її власна тінь повільно рухалася, навіть коли вона стояла нерухомо. І на обличчі тіні з’явилася ледь помітна, моторошна усмішка.

Свічки навколо почали згасати одна за одною, залишаючи залу у темряві.

— Вогонь… прийди до мене… — пролунав голос просто з повітря.

Файра заплющила очі, і раптом її вогонь спалахнув сам — чистий, яскравий, сліпучий.
Зала освітилася, і всі побачили: на підлозі, між розбитими дзеркалами, хтось написав пальцем у пилюці три слова:

“ТІНЬ ПРОКИНУЛАСЯ ЗНОВУ.”

Після уроку всі учні мовчки вийшли з зали. Повітря навколо стало неприродно холодним, а світло свічок — тремтливим. Файра йшла вузьким коридором, де стіни здавалися живими — вони тихо дихали, немов під ними щось повзало.

— Ти це відчуваєш? — прошепотіла Ніла.
— Так… холод, — відповіла Файра. Її лапки — теплі від природи — раптом стали крижаними.

У дзеркалі, що висіло на стіні, вона на мить побачила себе… але обличчя було не її.
Шкіра біла, як сніг. Очі — чорні, мов ніч без місяця.
Відображення посміхнулося.
І з його рота потягнувся туман.

— Обмороження тіні почалося…

Голос лунав у голові, немов хтось говорив просто в її вуха.
Файра різко відвернулася — дзеркало тріснуло саме по собі.

Мірра насторожено зашипів:
— Це не просто магія. Хтось пробудив її справжню сутність.

У темному кутку коридору з’явився силует. Постать у чорному, з прозорими руками, що тягнулися до неї. На підлозі почав виступати іній. Кроки Файри ледь не примерзали до плитки.

Ніла крикнула закляття:
— Ignis lumen! — але її полум’я згасло, не торкнувшись тіні.

Тоді Файра відчула, як у грудях спалахнула сила — її вогонь, теплий, золотий, тепер почав змішуватися з блакитним холодом.
Світильник-гарбуз у її лапах засвітився, перетворившись на палаючий щит.

— Іди геть! — вигукнула вона.

Тінь завила, як звір, і розчинилася в повітрі. Але коли Файра озирнулася, вона побачила, що на підлозі залишився відбиток — темний, схожий на лапу з крижаними пазурами.

— Що це було? — запитала вона, хапаючи подих.

Мірра відповів тихо:
— Обмороження. Це знак, що твоя тінь більше не слухається тебе. Якщо ти не приборкаєш її — вона зробить це з тобою.

Файра торкнулася свого плеча — шкіра там стала холодною, як лід.
На хутрі проступив крижаний візерунок у формі місяця.