Розділ 1. Школа під місяцем

Повний місяць висів над лісом, мов світильник із примарним сяйвом. Дорога до школи звивалася між деревами, що шепотіли один одному старі казки.
Молода лисичка на ім’я Файра йшла стежкою, тримаючи в лапках світильник-гарбуз, який тьмяно горів магічним вогником. Її хутро мерехтіло помаранчево-золотим, а очі світилися рішучістю.

— Отже, це і є знаменита Академія Темнолісу, — прошепотіла вона сама до себе. — Кажуть, тут навчаються ті, хто не боїться власної тіні…

Брама школи скрипнула, відкриваючись, немов старий рот, що проковтнув її. За нею виднівся величезний замок із шпилями, що тягнулися угору, ховаючись у хмарах. Вікна блищали свічками, а темні тіні за ними шевелилися, неначе очікували її.

На сходах стояла постать у довгому темному плащі.

— Ласкаво просимо, пані Файро, — промовила вона низьким голосом, від якого пробіг холод по спині. — Ви прибули саме тоді, коли завіса між світами стає тонкою.

Файра зібрала всю відвагу:

— Я готова до всього, — відповіла вона.

Постать кивнула, і браму замку знову скрипом закрило. Файра ступила всередину. Стеля Великої Зали піднімалася над нею, ховаючись у тумані. Статуї магічних істот споглядали її з усіх боків, а з кутів зали ледь чутно лунало шепотіння.

Її погляд впав на групу учнів, які вже сиділи за довгими дерев’яними столами.
Був тут Рен — вовкулак із сірим хутром і гострим поглядом; Ніла — сова-відьмочка, яка ледь помітно обертала головою; і кіт Мірро із чорним блискучим хутром, що сидів на підвіконні, спостерігаючи за всім.

— Ти новенька? — прошепотіла Ніла, повертаючись до Файри.
— Так. Файра.
— Кажуть, у цій школі ночами чути кроки тих, хто вже давно не живе… — продовжила сова з легкою посмішкою.

Файра відчула, як серце трохи здригнулося, але вона стримала страх.
— Я не боюся, — прошепотіла вона.

Заняття почалися з викладача Мортуса, який викладав “Магію тіней”. Його темний плащ майорів за спиною, а очі блищали наче вугілля.

— Сьогодні ми вивчимо, як приручити власну темряву, — промовив він. — Але пам’ятайте: тінь не любить, коли її кличуть без потреби.

Він підняв руку, і темрява над підлогою згустилася в хмару, що повільно оберталася. Файра відчула, як її шерсть злегка повстала.

— Сфокусуйтеся на серці, — продовжував Мортус. — Відчуйте свій страх, але не дозволяйте йому керувати вами.

Файра заплющила очі і намагалася відчути власне полум’я всередині себе. Легкий жар розлився по тілу. Темрява перед нею почала згортатися, утворюючи щось схоже на маленьку тіньову лисичку.

— Добре, Файро… — промовив Мортус, — ти відчуваєш силу, але не забувай: тінь завжди дивиться за тими, хто наважується нею керувати.

Після уроку Файра вирішила прогулятися коридорами. Там вона натрапила на стару кімнату, де стояло величезне дзеркало зі шрамами на склі. Його поверхня блищала дивним, холодним світлом.

— Не дивись у нього, — почула вона низький голос. Хлопець-вовкулак Рен стояв позаду неї.
— Чому?
— Бо воно показує не те, ким ти є, а ким станеш, якщо дозволиш страху керувати тобою.

Файра все одно підійшла. Дзеркало ожило. У відображенні вона побачила себе, але очі її були чорними, а полум’я хвоста перетворилося на темні спіралі. Дзеркало шепотіло:
“Вогонь чи морок… обери…”

Того вечора, коли годинник пробив опівніч, замок здригнувся. Від дзеркала повіяв холодний вітер, а на підлогу впав перший чорний попіл. Десь у тіні щось шепотіло:
— Нарешті… вона прийшла…

Файра відчула, що щось у школі не так. І це «щось» вже спостерігає за нею.

Вона схопила свій світильник-гарбуз, глибоко вдихнула і сказала сама собі:

— Що б не сталося, я з цим впораюся.

Але ліс за вікнами замку шепотів щось інше, щось страшне…

Файра обережно ступала коридором. Сходи під її лапками скрипіли, і кожен звук здавався гучним у цій дивній тиші. Стіни замку наче дихали: темні плями з готичних картин повільно рухалися, а очі намальованих істот сліпуче блищали у світлі її гарбуза.

Раптом на стіні з’явилася тінь. Вона була не схожа на жодну живу істоту: витягнуті кінцівки, кудлата голова, а очі — дві червоні лінії, що пекли погляд. Тінь повільно ковзала вздовж коридору, і Файра відчула, як її шерсть зводиться дибки.

— Хто тут? — прошепотіла вона, але її голос потонув у шепоті замку.

І тінь відповіла сама, низьким хрипким шепотом:
— Вогонь… твоє серце… моє полювання…

Файра різко затремтіла. Її лапки засунулись під неї, і гарбуз наче пульсував в руках. Тінь рухалася все ближче, і кожен її крок залишав чорні сліди на мармуровій підлозі.

Раптом дзвінок з класу «Магії тіней» пролунав сам собою. Світло свічок затремтіло, а стіни замку почали шепотіти. Файра відчула, що не сама — щось невидиме стежить за кожним її рухом.

Вона згадала слова Рена:
— Дзеркало показує не те, ким ти є… а ким станеш…

Серце Файри калатало так сильно, що їй здавалося, ніби воно хоче вирватися з грудей. Тоді на підлозі з’явилися тіні, що набирали форму маленьких тварин. Вони кружляли навколо її лап, шепотіли незрозумілі слова, поки не утворили фігуру лисички — темної, як ніч, з очима, що пекли, наче вугілля.

— Ти… боїшся? — прошепотіла тінь. — Бо я бачу твоє серце…

Файра різко відскочила, але тінь зникла, залишивши після себе лише холодний вітер і запах гару. Вона відчула, що замок живе власним життям: двері відкривалися й закривалися самі, а картини з коридорів стежили за нею.

— Я… я можу це контролювати… — шепотіла Файра сама собі, стискаючи гарбуз.

І тоді вона почула голос, зовсім близько, прямо за вухом:
— Хеловін не про костюми та свічки… він про страх. І твій страх вже мій…

Файра різко обернулася, але коридор був порожній. Лише мерехтіння світла гарбуза показувало її самотність у темряві.

Вона зібралася і рушила далі, відчуваючи, що кожен крок наближає її до чогось древнього і небезпечного, чого в стінах школи не бачили століттями. Тінь знову промайнула, але цього разу вона відчувала — це було не просто привид, а щось, що чекало її, щось, що хоче її серце…