- 6 -

До вершини залишилося може з тридцять кроків. Климент поглянув вгору якраз тоді, як небесне світило пролітало над ними, осяваючи все довкола. Здавалося, комета от-от зачепить хвостом верхівки дерев і запалить їх. Але вона була далеко. Так само недосяжна і байдуже-холодна, наче їй не було діла до маленьких земних створінь, які з трепетом у серці проводжали її поглядами.

– Все завершилося, – мовив Лукаш буденним і байдужим тоном, наче таке для нього звична річ і він бачить щось подібне далеко не вперше.

– Що закінчилося? Що ти маєш на увазі? А Леся? Де Леся?!

Климент кинувся бігти. Він уже бачив просвіт між деревами і мерехтіння світла, що відбивалося на стовбурах столітніх смерек. Мить, і він вибіг на вершину, зупинившись так само різко, як тоді спинилася Леся, замилувана краєвидом. Та він не бачив ні чарівних гір, ні міріад зірок над головою, а тільки її. Його кохана сиділа на валуні біля багаття і про щось тихо перемовлялася з бородатим сивим дідуганом, який по-старечому обіперся на довгу палицю і вдивлявся в полум’я. Вона одразу помітила Його і підвелася назустріч. Він затиснув її в обіймах, наче хотів захистити від усього світу. 

– Чому ти пішла без мене? Я ж за тобою у вогонь і воду.

– До речі, про воду… – втрутився раптом Лукаш. – Певно, діду, варто вам з Янкою побесідувати. Вона мало не остудила цього гарячого легіня у водах Черемоша. Чи то нудно їй, чи пару собі шукає? Хто зна… – лукаво усміхнувся перелесник і, підморгнувши Климентові, щез у гущавині лісу.

– Скажи сестрі, що сей легінь уже посватаний! – гукнула навздогін Леся і знову пригорнулася до хлопця, наче після довгої нестерпної розлуки.

– Пора і мені на спочинок. Натомив я старечі ноги, поки сюди добирався, – застогнав мольфар і, спираючись на свій посох, споквола попрямував до лісу. – А ви тут не баріться та спускайтеся. Щоб до світанку вдома були. Сим плаєм ідіть, то не зблудите.

       Сказавши це, старий стукнув своїм посохом і щез. А там, куди він показував, знову з’явилися світляки обабіч стежки, що мала привести Лесю і Климента додому.

       Якийсь час вони йшли мовчки, тримаючись за руки. Леся час від часу усміхалася, згадуючи останні події. А от Климента гризла цікавість, та він не наважувався щось спитати першим. Така зміна в поведінці коханої тішила і дивувала водночас. Невже вона таки прийняла його почуття?

Небо на сході загорілося пурпуром. Зорі вгорі, одна за одною, згасали, передвіщаючи світанок. Десь далеко в селі заспівав півень. Нарешті дерева порідшали і вони вийшли на галявину, з якої, ще кілька годин тому й почалася їхня фантастична мандрівка.

Климент враз спинився, все ще не випускаючи руку Лесі зі своєї. Дівчина теж зупинилася і уважно глянула на нього так, наче бачила вперше і водночас так, наче більше ні на кого ніколи не дивилася.

– Ти хочеш знати, чи віднайшла я те диво, яке шукала? – Усміхаючись, спитала вона.

Климент лише мовчки кивнув. Він дуже хвилювався і боявся, що зараз голос своїм тремтінням видасть його.

– По правді кажучи, те диво не вартує тої ціни, яку за нього просять.

– Що ти таке кажеш? Твоє життя вартує цілого світу. Я б своє віддав, щоб тільки ти жила.

– А я живу і буду вічно жити! – з захватом промовила Леся.  – У мене є те, що вартує тисячі життів і я це ні на що не проміняю.

Дівчина підійшла майже впритул і прошепотіла:

– Я та, що на світ дивиться серцем. В серці народжуються мої слова, міцні, як криця і вічні, як зорі. В серці живе моє кохання і всі ті дорогі мені люди, яких я буду завше пам’ятати і в серцях котрих я житиму вічно. Без цього я буду не я і життя таке мені не потрібне.

     Климент дивився на Лесю широко розплющеними від подиву очима. Та мало по малу до нього почала доходити вся суть її слів. Він зрозумів, яку ціну мала сплатити дівчина за своє зцілення і розумів, чому вона цього не зробила. Та це було неважливо. І хай їй відведено зовсім мало часу, він кожну мить буде поруч і перетворить роки у вічність, а життя –  у сповнену дивами казку. І тоді, його кохання буде безсмертною зорею, найяскравішою на небосхилі.

***

  Перші промені ранкового сонця торкнулися вершечків гір, запломеніли, заіскрилися в щедрих росах. Мавка і перелесник, заховавшись за гілля молодої ялини, спостерігали за двома закоханими, які обіймалися на узліссі.

– Бачиш, Янко, ти мало не припустилася страшної помилки.

– Що мені з їхнього кохання, братику? Хіба є зиск від них для такої як я? – заздрісно зиркала в бік людей мавка.

– Завдяки їм і ти станеш безсмертною. А я, можливо, перестану бути таким страшним в уяві людей. Набридли їхні нажахані очі і крики, від яких у вухах дзвенить.

Мавка лукаво усміхнулася і чкурнула в гущавину. Лукаш ще довго стояв і дивився, як Леся з Климентом повільно віддалялися і невдовзі зовсім зникли з виду. Він не любив людей. Надто болючими були спогади. Добре, що Янка цього не пам’ятала. Але ці двоє, яких зустрів тут, були не такими, як решта. Все змінилося. Інші часи настали. Час змін, про який постійно торочить дідо, вже близько. Ніч Комети стала його початком.