Ніч комети

- 5 -

       Трохи постоявши і подумки прокрутивши ще раз слова дівчини, Климент кинувся до лісу.

– Ось вона, ця стежка, – шепотів він, щоб заспокоїти себе. – Вона не могла далеко відійти. Зараз наздожену.

Йому було трохи моторошно. Не покидало відчуття, що за ним хтось спостерігає. «І звідки в цієї дівчини стільки хоробрості?» – подумав він і перечепившись за корінь, гепнувся на землю. В боці нестерпно запекло. Гострий осколок деревини, протнувши сорочку, вп’явся в лівий бік, трохи нижче ребра. «Добре, що не глибоко» – подумав хлопець і стиснувши зуби, ривком витягнув скалку. Біль був сильний, але стерпний. Климент звівся на ноги і оглянувся. Навколо ні душі. Добре, хоч ніч місячна і видно куди йти, навіть у лісі. Він, тепер уже дивлячись під ноги, попрямував стежкою далі.

Неподалеку, метрів за двадцять від себе, він помітив постать, що повільно рухалася стежкою.

– Лесю! – погукав він. – Зачекай на мене!

Постать зупинилася, та тільки-но він ступив крок – рушила далі, не чекаючи. «Невже образилася?» – подумав Климент і надав ходу. Та як би швидко він не йшов, наздогнати не міг. Він чув, як шелестить поділ її довгої спідниці, торкаючись торішнього листя, відчував тонкий аромат парфумів, які привіз для неї із Праги, але відстань між ними залишалася незмінною. Якби Климент не думав про сказані Лесею на узліссі слова, якби не переймався тим, що у дівчини на серці і як йому бути далі, то, мабуть, помітив би, що стежка, якою він мав би йти вгору, різко повернула ліворуч. Якби у нього у вухах досі не дзвенів голос дівчини, то він би почув шум нестримної річки, який ставав все гучнішим і ближчим. Натомість він тільки те й бачив, що постать коханої попереду і був готовий йти за нею на край землі.

– Стій! – пролунало раптом над самісіньким Климентовим вухом.

Хлопець стрепенувся і спинився, мов вкопаний. Звуки навколишнього світу повернулися до нього, як і здатність бачити реальність. Йому перехопило подих від усвідомлення того, що він стоїть на краю обриву, а внизу вирує ріка. Попереду, посеред тої ріки, на вологому, вилизаному водою камені стоїть дівчина. Але то не його Леся. Тепер він бачить різницю. Дівча зовсім юне, тендітне і дрібне, невисокого зросту, з довгим темним як ніч волоссям і великими такими ж темними очима, в яких стрибали лукаві іскорки, наче сяйво місяця, що відбивалося від води і миготіло тисячами зірочок.

       Між нею і Климентом була прірва, на дні якої вирував Черемош. Якби хлопець ступив ще крок, міг потонути. Але хтось міцно тримав його за плече, зупинивши на шляху до загибелі.

– Ти перейшла межу, Янко! Дідо буде гніватися! – пролунав знову той самий голос. Дівча реготнуло і шубовснуло в бистрі води ріки.

Климент нарешті спромігся ступити крок назад. Ноги підкосилися від страху та напруження і він присів на один із валунів, якими був всипаний берег. Квітка глянув на свого рятівника. Перед ним стояв зовсім юний хлопець, з вигляду не набагато старший за дівчину на камені. Климент бачив, як той скрушно похитав головою, дивлячись туди, де щойно стояла мавка. Він зрозумів, що вона таке, тільки-но прийшов до тями.

– Хто ти? – запивав він, трохи перевівши подих.

– А хіба за спасіння уже не дякують? – жартома відповів молодик і, не чекаючи відповіді, попрямував у гущавину. – То ти йдеш, чи тут стовбичитимеш? – пролунало десь з-за кущів.

Климент не горів бажанням йти невідь куди з невідь ким, але, врахувавши той факт, що незнайомець йому щойно життя врятував, повільно підвівся і вже за мить наздогнав його.

– Дякую! – Промовив Климент, порівнявшись з хлопцем. – Ти не подумай, я справді вдячний, просто не щодня натикаєшся на мавок. От я і був трохи ошелешений.

У відповідь парубок лише кивнув.

– Мене Лукашем звати. Не бійся, я проведу тебе до Лесі. Вона вже на вершині.

– Справді? – не вірив такому щастю Климент. – Тоді я вдвоє вдячний.

– Не варто, я не з власної волі помагаю. Як ти втямив, що вона – мавка?

Слова Лукаша трохи ошелешили Климента і нагнали страху, але він не подав виду.

– Я багато чув про мавок зі старих пісень. А ще, коли бував у тутешніх селах, старші люди повідали про духів всяких, що ліси карпатські населяють.

– Он воно що. То ти тямущий. Не всі люди у те вірять, навіть коли чують, – стиха мовив Лукаш і надав ходу.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше