- 4 -

– Ну гаразд, давай так: що тобі потрібно для того, щоб ми краще роззнайомилися і ти перестала мене остерігатися? – Із запалом спитав Лукаш. – Коли вчасно до вершини тебе не приведу, дідо гніватиметься. Знаєш, як довго він на тебе чекав?

– Чекав на мене? – не стримала здивування дівчина. – Хіба він знав, що я прийду?

– Дідо все знає. Він і з духами земними говорить і з богами небесними.

– Ти мене вкрай залякати вирішив?

– А хіба ти мене боїшся?

Знову оця його грайлива, майже дитяча усмішка з’явилася на губах і веселі іскорки запроменіли в погляді. Леся відчула, що справді більше не боїться. Впевненість і рішучість знову повернулися і вона вже готова була йти далі, та Лукаш спинив її.

– Зачекай хвилю. Я друзів погукаю. Щось надто темно у цьому лісі для людини. Ще перечепишся за коріння і впадеш. Не гоже таким паннам на землі валятися.

Він на мить заплющив очі. Легкий вітерець торкнувся чола і знову все затихло. Леся озиралася навкруги, очікуючи появи ще якихось лісових духів і страховиськ, розповіді про яких одразу зринули в пам’яті, але те, що вона побачила, перевершило всі сподівання. Обабіч стежки, спочатку один, потім два, три, десять, – загорілися крихітні вогники. Вони спалахували і миготіли, рухалися поміж кущів і дерев, кидаючи їм під ноги тьмяне жовтувате світло. Вже за якусь мить сотні світляків запалали, мерехтливим сяйвом освітлюючи путь на вершину. Стежка перетворилася на золотисту ниточку, що зміїлася в темряві і здіймалася догори.

Мимоволі Леся усміхнулася, із захватом дивлячись на неймовірну казку, в яку перетворився світ навколо неї.

Якийсь час вони йшли мовчки. Леся роззиралася навсібіч, досі вражена красою і казковістю лісу. Лукаш йшов попереду, тримаючись на відстані, і тільки постійно озирався, перевіряючи, чи дівчина не збилася зі шляху. Раз чи двічі вона таки перечепилася і хлопець хотів було допомогти, та спинився на півдорозі. Вона чудово давала собі раду і без нього. Слабке здоров’я компенсувалося сильною волею. Лукаш за все своє доволі довге існування ще не зустрічав таких людей.

 – Скажи, – раптом почала розмову дівчина, – а скільки тобі літ?

– Ти що, думки мої читаєш? – зупинившись, промовив той і усміхнувся своєю загадковою усмішкою і перш ніж Леся знайшлася що відповісти, додав: – ми вже близько до вершини. Хочеш відпочити?

– Ти не відповів, а мені просто цікаво. Я вперше знайомлюся з такими як ти.

– Знаєш, як на перший раз, ти дуже смілива. Зазвичай люди кидаються навтьоки з криками.

– Жартуєш? Ти ж не страшний зовсім, – хмикнула Леся і ще уважніше придивилася до нового знайомого. «Вродливе обличчя, чарівна усмішка, дві руки, дві ноги… З вигляду – звичайний парубок. Може трохи надміру миловидний. І ще цей його погляд притягує, немов магніт».

– Це твоя особливість, панно, дивитися на світ серцем. От і бачиш не оболонку земну, а душу, не те, що людям догідно, а те, що колись Творець дав.

– Хочеш сказати, що маєш інший вигляд, аніж сей, що переді мною? А багато вас тут таких? А що ти їси? – Не вгавала Леся. Їй раптом і справді закортіло дізнатися якомога більше про цих фантастичних істот.

Та Лукаша такий допит, здавалося, пригнічував. Він опустив погляд і скрушно похитав головою:

– Не варто тобі влазити в цей світ. Це – ще та трясовина. Зайдеш раз – не випустить повіки. Єдине скажу, – нас таких багато. Ми різні і ми повсюди. Ми існуємо тому, що люди у нас вірять. Але дідо каже, що настане час, коли люди про нас забудуть. Що тоді буде з нами, вгадати важко. Та пам’ятай єдине, панно, не всі ми добрі. Тому краще подалі од нас триматися.

Він ступив кілька кроків і опинився зовсім поруч з дівчиною – так близько, що вона відчувала його подих на щоці і холод від  його тіла, наче він щойно випірнув із крижаних вод Черемоша, а ще – отой запаморочливий солодкий запах, від якого одразу туманилося в голові. І як би не опиралася Леся, не могла дати відсіч незрозумілим бажанням, що накочувалися на неї і підкорювали свідомість.

– Ти ж це відчуваєш, чи не так? – раптово відступивши від сп’янілої дівчини, мовив Лукаш. – Мій запах – це все те, що ти так любиш, це приманка для людей. Він дурманить, змушує забувати про все, породжує бажання залишитися тут зі мною. Для кожного є свій, особливий аромат, залежно від того, що найбільш до вподоби. Відчуття безпеки поруч зі мною – примарне навіювання, щоб приспати увагу. Я – все ще небезпечна істота за своєю природою. Інстинктам вкрай важко опиратися.

– Але ж ти казав…

– Ходімо! –  Не дав договорити Лукаш. –  Дідо вже зачекався.

Хлопець повернувся і попрямував далі. Його відвертість дуже ошелешила Лесю. Вона ще трохи постояла, дивлячись йому вслід і приводячи думки до ладу. «Він же добрий. Сам сказав, що зла не заподіє. Чи може то дідо йому так наказав. Хто ж той дідо такий?» – думала дівчина, повільно ступаючи по стежині. Вона раптом помітила, що світляки згасли і стежку знову оповив морок.