- 3 -

– Хто ти? Покажися!

– Не лякайся. Я не заподію тобі шкоди.

З-за дерева ліворуч показалася фігура в білому і стала напрочуд швидко і безшумно наближатися. Лесі враз перехопило подих. Здалося на мить, що то справді якась примара.

Але то була не примара, а лише хлопець, звичайний сільський парубок з дещо довгим кучерявим волоссям, з незграбно-довгими руками і пломенистою грайливою усмішкою на вродливому лиці, яку важко було не помітити навіть у напівтемряві. Одягнений в білу, вільну сорочку з дрібною вишивкою на грудях і короткуваті штани, він здавався звичайним хлопцем, який бозна-чого вештається лісом вночі. Але ж вона теж тут бродить в пізню пору і, мабуть, в його очах, має не менш дивний вигляд.

– Хто ти? – Нарешті спромоглася запитати дівчина, не припиняючи з цікавістю розглядати прибулого.

– Мене дідо Лукашем зве. А ти зви як хочеш. Звісно, якщо справдешнє ім’я моє взнаєш, то я і тобі служити буду.

– Служити?

– Мене за тобою дідо послав, – проігнорував її питання парубок. –  Щоб ти з путі не збилася і сюди дійшла. То я тримався оддалі досі, а тепер уже нема чого далі ховатися. Маю тебе сим плаєм до вершини вивести, щоб бува Блуд не вхопив.

       Його слова неабияк здивували Лесю, але поки вона міркувала, про що ж запитати спочатку, хлопець мовчки пройшов повз, залишаючи після себе тонкий шлейф незбагненного, але знайомого запаху. Враз отой солодкий квітковий аромат став чітким до запаморочення і вдарив в голову, немов міцне вино. Дівчина похитнулася, втративши рівновагу, але Лукаш спритно обхопив її за талію, не давши впасти.

Здалося, ніч проясніла. Навколо все стихло, наче перед світанком, та Леся знала, що до сходу ще далеко. На мить, втонувши в погляді хлопця, вона забула про все на світі. Раптом захотілося назавжди залишитися у цих горах, в цьому лісі, в його обіймах. Його аромат зводив з розуму і плутав думки.

Та зненацька все припинилося. Туман в голові розсіявся. В пам’яті зринуло лагідне обличчя Олі і стурбований невпевнений погляд Квітки, який десь там, внизу, чекає на неї. А може не чекає, може кинувся вслід, але не може відшукати ту стежину, якою вона пішла.

Леся стрепенулася, відганяючи від себе облуду. Погляд прояснів і дівчина нарешті помітила, що Лукаш більше не обіймає її. Хлопець стояв за кілька кроків і винувато тупився в землю. Леся все ще не до кінця розуміла, що трапилося, але здогад холодом закрадався у свідомість.

– Вибач! – нарешті промовив хлопець. – Я не зумисне. Така вже є натура, що важко її в шорах тримати.

– Хто ти є? Ти ж не…

– Не людина, – закінчив замість неї Лукаш. – Дух я лісовий. Але ти мене не бійся. Я не з тих… ну, знаєш, що дівчат плутають і на стежку криву зводять.

– Можна подумати, якби і був такий, то правду б сказав. Не довіряю я отаким.

– І багато нас, отаких, ти знаєш? – реготнув парубок і недбало обіперся на стовбур дерева, передбачаючи довгу розмову.

Він давно спостерігав за Лесею і розумів, що натура вона вперта. Та й взагалі, щиро дивувався силі волі і мужності, якими вона була наділена. Не кожна здорова людина на таке зважиться, як вона, будучи в страшній хворобі. Він не раз бачив її страждання. В приході отця Волянського в Лесі стався приступ болю. Вона не спала всю ніч. Стиснувши зуби і скрутивши в кулаках простирадло, дівчина тамувала стогін, щоб бува не потривожити свого супутника. Тоді Лукаш стояв під вікном, і, чи не вперше в житті, всім серцем прагнув допомогти людині. Та єдине, на що він був спроможний, це наслати на неї забуття, щоб хоч на деякий час відволікти від страждань. Переконавшись, що всі міцно сплять, він прокрався в кімнату до дівчини. Вона дивилася на нього очима повними болю і ще чогось такого, не знайомого йому, того, що люди називають жагою до життя.

Тоді Леся прийняла хлопця за марення, але тепер він стояв перед нею, не перестаючи усміхатися і тупитися в неї бездонним поглядом темно-зелених очей. Дівчина не могла бачити їх, але чомусь була певна, що вони саме такої барви, як трави після дощу.

– Що ж, часу не так уже й багато. Будеш гаяти його тут на вагання, не дійдеш до вершини вчасно.

– Гадаєш, варто пускатися в дорогу з малознайомою…? – затнулася на пів слові дівчина, не знаючи, як правильно назвати свого нового супутника.

– Ти хотіла сказати «істотою»? Ну ж бо, не соромся. Я образ таїть не буду. Ніде правди діти – я ж, все таки, не людина.

Чи не вперше в житті Леся не знайшлася, що відповісти. Зрештою, його присутність хоч і лякає, та все ж, підтверджує існування того надзвичайного, на пошуки якого вона й вирушила. А звідси і до дива недалеко.