***

Буяла тепла липнева ніч. Пахло скошеним сіном і сосновою смолою. Десь неподалік, у заростях ожинника, співав цвіркун. Міріади зірок горіли високо над сонним лісом, ледь торкаючись верхівок гір. Карпати спали.

 Позаду, в селі, озвався собака. Раз-по-раз скрипіли високі смереки. Легкий вітерець поцупив у Черемоша трохи прохолоди й приніс сюди, розтріпавши легким крилом неслухняне волосся дівчини. Вона завжди стягувала його в тугий пучок на потилиці, або сплітала в косу, але сьогодні вирішила дати трохи волі. Однаково ніхто не побачить.

Хатинка, яку вони винайняли, стояла трохи оддалік від села і тулилася до лісу, немов сиротина. Тут було тихо, хіба що лісове птаство та гомін гірської ріки порушували тишу. Вони зумисне обрали це місце. Хотілося спокою. Щоб відпочити не лише тілом, але й душею. Тут особливо добре думалося. Вдень дівчина ховалася у затінку старого дуба і писала. Вночі виходила на узлісся, щоб помилуватися зорями. Одного разу вони навіть ходили до річки. Вода була надто холодною, тому вона лишень вмила лице і руки. А от він не втримався і скупався. Дівчина не переставала милуватися його здоровим молодим тілом. Ну хіба може вона занапастити його життя своїм, наскрізь хворим і таким недовгим? Хіба може приректи на неминучу втрату? Він і так до нестями кохає її. А вона… Для неї він – лише друг, на плече якого можна обіпертися.

Сьогодні вперше зайшла розмова про Олю. Він мовчав всю довгу дорогу сюди, хоча дівчина знала, – це дуже його непокоїть. Його мовчання було гіршим за ті слова, які говорив зопалу. Ще тоді, у Чернівцях, коли вона розповіла про свій план, про маленький шанс на диво, яке може зцілити її від хвороби, думала, що хлопець протестуватиме проти такої абсурдної ідеї. Та він мовчав. Мовчки зібрався в дорогу. Мовчки пройшов весь шлях аж до пункту призначення. Та сьогодні, у цю визначну для неї ніч, завагався.

– Лесю, ти певна? Це ж, можливо, лише легенда, одна із багатьох, що гуляють цими горами.

–  Легенда не легенда, а перевірити варто. Зрештою, се єдина надія для мене, – стиха мовила дівчина, вдивляючись в темінь. Там, за сторічними деревами, ховалася стежка, яка вела на вершину гори. Що там її чекало, вона достеменно не знала.

– Ти робиш це ради неї? – опустивши погляд, майже пошепки промовив хлопець. В його голосі бринів ледь вловимий розпач. – Чому тоді ти взяла мене з собою, а не її?

Леся, яка готова була зробити крок на стежину, спинилася і повернулася до хлопця. В напівтемряві важко було розгледіти вираз її обличчя, але в очах спалахнув такий затятий вогник, що здалося, ніби перед нею зараз лежав вибір між життям та смертю. Але Климент твердо вирішив вияснити, що насправді думає ця міцна, наче криця, дівчина, образ якої, чи не навіки, зайняв все його серце.

– Я роблю це, щоб жити, щоб вільно дихати на повні груди і насолоджуватися кожним подихом, кожним порухом, – шепотіла дівчина так тихо, але виразно, наче карбувала кожне слово. –  Щоб миті мого життя не минали в очікуванні смерти. Роблю це, щоб кохати вільно, не боячись занапастити чиєсь життя. Ти правий, я не хтіла, би їй боліло за мене, так само, як і не хочу причиняти страждання тобі.

Позаду, в кущах, щось зашелестіло, наче хтось стояв неподалік і підслуховував. Та дівчина не зважала. Їй необхідно було дістатися вершини, а до півночі залишалося зовсім мало часу. Якщо вірити тому, що їй повідав дядько Михайло, саме в цю ніч на Лисій горі можна буде зустріти Духа Всього Сущого і загадати бажання. Малоймовірно, але дівчина хотіла перевірити, наперед знаючи, що в кожній легенді є доля правди. Тому, ні миті більше не вагаючись, ступила на стежку, яка, за словами місцевого гуцула, який приносив їм харчі, вела на самісіньку вершину.

– Знаю, ти не віриш в таке, але ся річ мене дуже займає, і не знайду я спокою, допоки не побачу на власні очі. Тому, якщо не хочеш, не йди за мною. Я все як слід зважила. Мені однаково втрачати нічого, – кинула вона через плече остовпілому від її відвертості хлопцю.

По цих словах Леся повільно, але впевнено, не озираючись, попрямувала в темінь. Стежка була вузькою й ледь помітною. Дерева росли густо, та світло місяця, яке заливало галявину, на якій вони стояли ще кілька хвилин тому, проникало і сюди, так, наче і не було перешкод на його шляху. Це була одна з тих ночей, про яку кажуть «хоч голки збирай».

Десь далеко в лісі шумів струмок. Пахло мохом, прілим листям і ще чимось таким незбагненно солодким, квітковим, терпким, наче ягідний лікер, яким Оля недавно її частувала. Леся тоді ще подумала, що нічого солодшого і ароматнішого в житті не куштувала. Мабуть, саме тієї миті й наважилася на таку нелегку мандрівку горами. І цей запах супроводжував її всю дорогу сюди. Вперше чітко відчула його над ранок тієї злощасної ночі в приході, коли від болю хотілося кричати. Вдруге, тільки-но вони виїхали фіакром із Криворівні. Вловлювала на переправі і як гуляла неподалік села. А коли їхали Луковецькою полониною, той аромат здався їй таким чітким і реальним, що вона мимоволі постійно озиралася.

Випробування справді було непростим для слабкого здоров’я дівчини. Вигадавши для всіх чудову причину, мовляв, хоче відпочити в Буркуті, свіжим гірським повітрям подихати, оздоровитися, Леся розробила план. Вона повинна була пройти весь той шлях від Криворівні до курорту Буркута, зібравши якомога більше інформації і не викликаючи підозр у рідних. Мати б точно не зрозуміла такого її запалу до пошуків якихось містичних духів у чарівну ніч. Та після стількох років мук і марного лікування, після стількох недоспаних ночей через нестерпний біль, дівчина ладна була увірувати у що завгодно.