Розділ ІІІ

Аліна.

Тридцяте грудня.

Ще немає й восьмої ранку, а до батька вже приїхав Руслан Валерійович, з вікна моєї кімнати, яка розташована на другому поверсі, мені добре видно двір. Їхній заміський будинок за двадцять хвилин їзди від нашого. Я поки що зараз живу з батьками, поки роблять ремонт моєї нової квартири.

Збираюсь на роботу, але доведеться затриматись. Мені дуже цікаво, що такого трапилось, що вони так зранку вирішили зустрітися. Тихенько прослизаю в коридор й чую чоловічі голоси з вітальні.

Підходжу ближче до поручень й помічаю, що на сходах, які ведуть із цокольного поверху на перший зупинилась мама, щоб її не помітили й теж слухає розмову чоловіків. А ще мій погляд вихоплює постать Макса, закутану в халат, у дверях до басейну.

Мене вони не бачать. Максу видно маму, але він не подає ознак своєї присутності. Ледь стримуюсь. Оце ситуація. Детективи курять збоку. Відступаю і мені стає не смішно, коли прислухаюсь до розмови.

-  Завтра Олександр має оголосити про заручини і я хочу, щоб його нареченою стала твоя донька, - категорично заявляє тато.

-  Я теж хотів би, щоб наші діти одружилися, але твій син обходить мою доньку боком, - з ноткою розчарування в голосі озивається Руслан Валерійович. – Як ти його змусиш?

-  Ти думаєш, я з дурного розуму на сайті компанії оголосив про конкурс між дівчатами віком до двадцять п’ять років? – хмикає батько. – І про те, що чотирьох дівчат-переможниць чекає сюрприз?

-  Так, ще й мою Кіру змусив зареєструватися, - поблажливо кидає Руслан Валерійович. – І що далі?

-  Далі? У мене з сином домовленість певна є, - твердо переконує тато. – Ось бачиш ці коробки, а на них адреси дівчат?

Чутно кроки, мабуть, вони підходять до вказаних коробок. Якийсь шурхіт.

-  У нас оголошено новорічний корпоратив за темою «Карти й шахи». Тільки ніхто не має одягати костюми дам із карт. Тут костюми для чотирьох дівчат, розміри коригуються корсетом, - дивує тато знанням деталей гардероба жінок.

-  Бачу на цій коробці листок із адресом моєї доньки, - задоволення чути в голосі Руслана Валерійовича.

-  Так, там костюм однієї із карткових дам. З певних причин Олександр вибере дівчину в цьому костюмі, - хмикає батько. – Лише Кіра нехай так придумає зачіску й маску, щоб не одразу впізнати.

-  Ти хочеш, щоб я забрав цю коробку, - цікавиться гість.

-  Ні, що ти! Все має бути «офіційно», - сміється тато. – відправлення ми організуємо.

В мене всередині все тремтить від обурення. Ми всі знаємо про пошуки братом «червінної дами». Досить того, що тато мені нав’язує сина Руслана Валерійовича, так, ще й брата хоче одружити на його доньці.

 Але цього разу я не дам здійснитися його афері. В мене своя афера готова.  Батько мало мене знає.

Чоловіки прощаються, Руслан Валерійович йде першим, а після нього, віддавши розпорядження нашій економці (ох і не люблю я цю жінку) наклеїти листки з адресами, виходить тато. Чекаю, що буде далі, заглядаючи з-за перил, присівши.

Швидко з’являється мама й про щось запитує економку. Та кудись йде. Мама швидким кроком направляється до ящиків з костюмами, переглядає листки з адресами на них. Бачу, що задоволено посміхається, а тоді міняє місцями два листки.

Навіть знаю, навіщо вона це все зробила. Мабуть, там є адреса Діани, доньки її подруги Світлани. Вона бажає їхнього шлюбу. Мама швидко виходить на кухню. Після цього неспішно до ящиків підходить Макс. Уважно читає адреси й знову змінює їх. Цікаво… Потім він швидко покидає вітальню.

Тепер моя черга. Не знаю, що маю робити, можливо, сама викличусь бути кур’єром, але мені треба, щоб костюм червінної дами потрапив до Олександри, або як ми її називаємо – Сашки, яка чудово підійде йому в дружини.

Я її зареєструвала на цей конкурс. Питання там були, які не можна списати – вирішення психологічних ситуацій. І часу на кожне питання – 2 хвилини. Так я звантажила ті питання під іншим іменем, віднесла до психолога, а потім від імені Сашки відповіла на всі. Мають бути найкращі відповіді.

Адже я знаю про заповіт, який торік склав наш вісімдесяти п’ятирічний дідусь, засновник нашої будівельної фірми. І Кіра моєю родичкою не стане. Підхожу і я до ящиків.

Але, як я розумію, там не ті дівчата, можливо ніхто й не читав їх відповіді. Читаю адреси на листках й серце тріпотить від радості – Сашка там є, можливо татусь перестрахувався.

 Раптом хтось із журналістів, а вони там завтра будуть, щось запитає, то треба, щоб хоч одна з дівчат знала, що говорити. Відкриваю по черзі коробки й знаходжу потрібний костюм. Швидко міняю листки з адресами й відходжу, ніби тільки спускаюсь східцями.

І саме вчасно, тому що заходить наша економка з клеєм в руках. Вітаюсь й спостерігаю, як вона клеїть ті листки. Не встигає вона ще доклеїти останній з них, як охорона повідомляє про приїзд кур’єра. Їду і я на роботу.

 Зустрічаюсь з Сашкою й переконую, що треба піти на корпоратив, я сама її підвезу. Всієї правди не кажу, розповідаю, що хочу татусеві зробити свій сюрприз. Вона не погоджується, доводиться трохи «натиснути». Отже, справа вирішена.