Епілог. Вогонь, що пам’ятає.

Ніч давно минула. Та деякі ночі не зникають — вони лише ховаються у світлі, чекаючи свого часу, як вуглинки під шаром попелу. Саме така тиша стояла над містом того ранку, коли осінь остаточно прийняла свій вирок — і дозволила зимі ступити на землю.

Холодний вітер пройшовся вузькими вулицями, торкаючись шибок, піднімаючи кленове листя, що втратило фарбу. Місто виглядало спокійним, навіть сонним. Але під його дахами, у найтемніших кутках, ще тепліло щось невидиме. Світло, яке не належало свічкам. Пам’ять, що не належала людям. Вогонь, що пам’ятає.

Ліа стояла біля вікна, загорнута в вовняну ковдру, і дивилась, як сонце повільно підіймається над дахами. Її очі ще тримали тіні ночі, але серце — дивну ясність. Вона не могла пояснити, що сталося. Лише знала: щось змінилося.

На її столі, серед книжок і олівців, стояла невелика свічка — залишок з тієї ночі, коли вони з Томасом запалили полум’я, щоб не дати темряві зникнути без сліду. Вона ще горіла, хоч пройшло вже кілька днів. Полум’я було тихим, але в ньому пульсувала пам’ять.

Іноді, коли Ліа наближала долоню, їй здавалося, що чує голоси — невиразні, але знайомі. Дівчинка знала: це ті, хто залишився. Тіні, відьми, хлопчик із перехрестя, навіть сам Джек із вічним вогником — усі вони злилися у світло, яке тепер жило поруч із нею.

Вона обережно підсунула до свічки аркуш паперу й написала:

"Кожна історія залишає іскру. І якщо її берегти — вона стане вогнем."

Слова вийшли самі собою, наче хтось диктував.

— Писати, — прошепотіла вона. — Отже, ось для чого все це.

Того ж ранку Томас прокинувся від дзвону. Спочатку він подумав, що це годинник, але звук ішов із вулиці. Вийшовши надвір, він побачив старого Містера Брама, який стояв перед кав’ярнею з чашкою гарячого напою в руках.

— Щось трапилось? — спитав Томас

— О, нічого страшного, — відповів Брам. — Просто… цікава річ.

Він показав на ліхтар над дверима.

— Цей ліхтар згорів ще влітку. Я так і не замінив його. А сьогодні він горить. Сам.

Ліам підняв очі. Полум’я справді блимало теплим бурштиновим світлом.

— Може, хтось запалив?

— Може, — Брам усміхнувся. — А може, не хтось. А щось.

Вони стояли поруч, спостерігаючи за ліхтарем, і обидва відчували, як від нього йде дивне тепло — не лише фізичне.

Ліам подумав: 

“Може, це та сама свічка. Тільки більша.”

Поки місто поволі прокидалось, у старому будинку на пагорбі троє відьом готувалися до відходу. Не до смерті — їхні тіла давно перестали залежати від цього світу. До тиші.

— Час, — сказала Сірана поправляючи на плечі плащ. — Межа закривається.

— Але цього разу щось залишиться, — усміхнулась Майра, погладжуючи книгу заклинань. — Ми дали людям не страх, а пам’ять.

— Вогонь, — додала Луна. — Я бачила його в очах дівчинки.

— Так, — відповіла Сірана, зупиняючись біля дверей. — І саме тому ми знову повернемось. Бо поки хтось розповідає історії про нас — ми не зникаємо.

Вона погасила свічку на столі, але навіть після цього в повітрі залишилось слабке сяйво, що тремтіло кілька секунд і розчинилось у повітрі.

Ліа йшла старою вулицею, тримаючи в руках свічку. Вітер намагався загасити її, проте полум’я не підкорялося.

Вона йшла до школи, але всередині відчувала, що робить щось інше — наче виконує обряд, старіший за всі уроки й розклади. На перехресті вона зупинилась. Там, де колись чув голос хлопчик із майбутнього, тепер стояв камінь. Його не було раніше. На ньому — вибите коротке речення:

"Світло не зникає, якщо його поділити."

Ліа посміхнулась і поставила свічку біля каменя. Полум’я одразу зблиснуло сильніше.

— Нехай пам’ятає, — сказала вона тихо.

У цей момент повз проходила жінка з дитиною. Малюк зупинився, показав пальцем на полум’я:

— Мам, дивись! Сама горить!

— Це вітер так здається, — відповіла мати й повела його далі.

Але дитина озирнулася ще раз — і побачила у вогні силует. Ледь-ледь. Усміхнене обличчя з очима, що сяяли, як дві зорі.

Джек,  стояв на межі світла й тіні, тримаючи свій ліхтар. Його усмішка була трохи сумна, трохи задоволена.

— Гарне полум’я, — прошепотів він. — Тепер моє не самотнє.

Поруч із ним, немов тіні з казки, з’явилися знайомі фігури: хлопчик із перехрестя, відьми, тінь, що не блимає. Вони всі стояли довкола вогню, що тепер горів на камені, спостерігаючи, як він тремтить у ранковому повітрі.

— І що тепер? — спитала тінь.

— Тепер ми чекаємо, — відповів Джек. — Поки не настане час наступної історії.

— А якщо люди забудуть?

Джек посміхнувся ще ширше.

— Вогонь не питає, чи його пам’ятають. Він просто горить. І навіть якщо згасне — хтось колись запалить його знову.

Минали дні. Осінь стишувалась, перетікаючи у зиму. Місто вкрила паморозь, а потім сніг. І все ж, кожної ночі на перехресті знову займалось маленьке полум’я. Ніхто не знав, хто його запалює.

Одного разу Ліа прийшла туди пізно ввечері. Свічка вже горіла. Вона сіла поруч і відкрила свій зошит.

 «Усе почалось з історій. Старих, страшних, смішних. Люди розповідали їх, щоб не боятись темряви. А потім виявилось — темрява теж слухає. І якщо в ній чути правду, вона не шкодить. Вона просто береже. Бо кожна легенда — це не вигадка. Це пам’ять про тих, хто не зник, а просто навчився бути інакше». 

Вона підняла очі й побачила світлячка. Потім ще одного. І ще. Невдовзі все перехрестя спалахнуло маленькими вогниками, що літали над землею, мов зорі, які впали і заблукали.

— Ти повернулась, — сказав знайомий голос.

Ліа озирнулася — і побачила хлопчика. Він стояв, як і тоді, але тепер усміхався.

— А ти…?

— Я — лише відлуння, — відповів він. — Та поки твоє світло горить, я залишаюсь.

Він простягнув руку — з його долоні випурхнув ще один вогник і з’єднався з рештою.

— Дякую, — сказала Ліа.

— Ні, — хлопчик усміхнувся. — Це ми дякуємо. Ти дала нам ім’я, і це значить, що ми тепер живі.