Розділ 12. Коли повертається світанок.

Тиша стояла така, що чути було, як вітер колише старі шибки. Ніч Хеллоуїна, з її шепотами, тінями і дивами, почала розчинятись у сивому ранковому світлі. Місяць спускався за обрій, поступаючись місцем тьмяному світанку. Але світ не був порожнім — у ньому залишилось щось від тієї ночі.

У місті, яке кілька годин тому кипіло сміхом, вогниками гарбузів і дитячими вигуками «Солодощі або витівка!», тепер було тихо. Дим від свічок ще звивався над ганками, запах воску й кориці змішувався з туманом. На розі головної вулиці стояла кав’ярня, що завжди відкривалась рано. Бариста, старий добродій із вусами, на ім’я Містер Брам, вітав кожен новий день однаково — проте цього ранку він відчув дивне.

Його рука завмерла на дверній ручці, коли він побачив відбиток на склі: тонкий силует руки, ніби хтось торкнувся скла зсередини. Усередині не було нікого.

— Хм… може, діти жартували, — пробурмотів він, але в повітрі залишився відтінок чогось… не зовсім людського.

На іншому кінці міста дівчинка на ім’я Ліа — та сама, що вчора пекла пиріг із заклинанням, — прокинулась від запаху гарячої кориці. Вона сіла на ліжку, глянувши на підвіконня. Там, серед крихт і залишків минулої ночі, стояв шматок пирога. Вона не пам’ятала, щоб залишала його там.

— Мамо?.. — тихо покликала вона.

Ніхто не відповів. У кімнаті панувала напівтемрява, але щось блиснуло біля пирога — як легке, тепле світло. Ліа підійшла ближче. Вогник, мов крихітна свічка, запалився просто з середини шматка пирога і… утворив фігуру. Маленьку, ледь видиму істоту, схожу на полум’я з очима.

— Ти… хто? — прошепотіла дівчинка.

Істота нахилила голову набік, наче замислилась, а тоді відповіла голосом, що нагадував потріскування свічки:

— Ти дала мені життя, дитя. І поки хтось пам’ятає мить, коли бажання було щирим — я залишаюсь.

Ліа не злякалася. Навпаки, відчула спокій. Це було не зло. Це була залишкова магія ночі, тепла і трохи сумна, як останній жар у згаслому каміні.

— А ти залишишся надовго?

— Поки світанок не забере моє ім’я, — відповіло полум’я. — Але можливо, якщо колись ти знову запалиш вогонь, я знайду тебе.

Воно розтануло у повітрі, залишивши лише ледь помітний запах кориці й диму.

Тим часом Томас ішов головною вулицею. Його пальто ще пахло димом і воском. Він пам’ятав кожен момент із Кімнати зі свічкою в серці — ту єдність, коли всі історії зійшлись докупи.

Тепер місто виглядало інакше. Ліхтарі більше не блимали, вітрини знову стали звичайними, а вікна — просто темними. Та коли він проходив повз старий книжковий магазин, його увагу привернув дивний рух. У вітрині стояла лялька — відьма в чорному капелюсі, яку виставляли щороку на Хеллоуїн. Вона мала бути нерухомою. Проте її пальці повільно зімкнулись, утворивши щось схоже на знак.

— Ти… ще тут, — прошепотів Томас 

З полиці поруч із лялькою злетіла сторінка старої книги, впала просто йому до ніг. На ній було написано:

"І навіть коли свічка згасає — її віск ще пам’ятає тепло."

Томас усміхнувся, згорнув сторінку й поклав до кишені.

— Добре. Я пам’ятатиму.

На пагорбі за містом стояла стара хатина, яку ще вчора всі називали «Будинком, де ніхто не живе». Тепер у вікні горіло світло. Усередині сиділа жінка — одна з тих трьох відьом, що повернулись у легендах. Її волосся було сріблясте, погляд — спокійний.

— Вони пам’ятають, — сказала вона, наливаючи собі чаю. — Цього разу — більше, ніж торік.

З тіні біля каміну вийшли дві інші сестри.

— А що тепер? — спитала наймолодша, усміхаючись. — Ми знову заснемо до наступного Хеллоуїну?

— Можливо, — відповіла старша. — Але цього разу ми не просто легенда. Декілька сердець нас побачили. А це означає, що світло знайде дорогу навіть без місяця.

Вона глянула у вікно, де ранковий промінь повільно торкався даху. Її очі блиснули м’яким смутком.

— Люди забувають швидко, але кожен Хеллоуїн ми повертаємось, щоб нагадати: магія живе, поки є місце для див.

На міській площі хлопчик із перехрестя голосів сидів біля фонтану. Його подих утворював у повітрі пару — світанок уже торкався шкіри холодом. Раптом він почув знайомий шепіт.

— Знову ти тут? — запитав він, не озираючись.

— Я завжди тут, коли є вибір, — відповів голос. — Сьогодні ти зробив правильний.

Хлопчик усміхнувся.

— Може, тому й бачу тебе навіть при денному світлі?

— Бо ти більше не боїшся темряви.

Він обернувся, і побачив фігуру — тінь, що колись стояла серед святкових вогників. Тепер вона була майже прозорою, мов серпанок.

— Чи повернешся наступного року? — запитав хлопчик.

— Якщо знову опинишся на перехресті, — відповіла тінь, — я чекатиму.

Сонце вже піднялося над дахами, розливаючи золотисте світло. Вулиці поступово оживали. Люди виходили з домівок, зітхаючи після безсонної ночі. Хтось підмітав залишки конфеті, хтось сміявся над учорашніми костюмами. Життя поверталося у звичний ритм.

Та в дрібницях залишались дивні сліди: гарбуз, який не зів’яв; дзеркало, що вловлювало тінь позаду, навіть коли поряд нікого не було; годинник, який щоразу зупинявся рівно о півночі.

Лва йшла вулицею з кошиком у руках. Вона бачила все це і знала — не всі гості пішли. Дехто залишився. Не для страху, а щоб нагадувати.

На повороті вона побачила Томаса

— Ти теж не спав? — запитала.

— Важко заснути після того, як бачиш… — він замовк і усміхнувся. — Хеллоуїнський світанок.

— Вони залишилися, — сказала Ліа. — Я бачила. Маленьке світло… з мого пирога.

— А я бачив тінь, що усміхнулась. Думаю, це справедливо. Вогонь і тінь завжди разом.

Вони йшли поруч, поки ранкове місто повільно прокидалося. Десь попереду знову завив вітер, і з ним донісся відгомін дитячого сміху. Не людського — легкого, мов дзвіночки.

— Чуєш? — прошепотіла Ліа.

— Так, — відповів Томас. — Вони ще тут.

Коли вони дійшли до краю міста, за деревами знову промайнув відблиск. Маленька свічка світилась серед роси, немов серце, що не згасло.